— Поки я вам платитиму, саме я вирішуватиму, ким ви будете.
— Мені не подобається ваш тон, містере Стенвін, — каже Евелін.
— А мені не подобається, коли мене намагаються пошити в дурні, міс Гардкасл. — Це «міс Гардкасл» він практично випльовує. — Ви забуваєте, що я тут майже п’ятнадцять років пропрацював, мені в цьому маєтку кожний закуток відомий, я знаю тут усіх і все. Не плутайте мене з тими нікчемними бовдурами, якими ви себе оточили.
Його ненависть до неї майже відчутна на дотик. Її можна зцідити з повітря й залити до пляшки.
— То як щодо листа? — питає Евелін стиха, угамувавши лють.
— Я його поки що залишу собі, щоб ви не забували про нашу угоду.
— Та ви просто покидьок, вам це відомо?
Стенвін у відповідь на цю образу лише регоче.
— Принаймні я чесний покидьок, — каже він. — Чи багато людей у цьому будинку здатні таке про себе сказати? А тепер можете йти. Не забудьте переказати моє повідомлення.
Я чую, як двері відчиняються. За мить Евелін квапливо мчить повз дитячу. Мені кортить кинутися за нею, але я розумію, що в черговій сварці немає сенсу.
До того ж Евелін згадала про якогось листа, який зараз у Стенвіна. Вона хоче отримати його, а отже, мені треба дізнатися, що це за лист. Хтозна, може, Стенвін і Дербі взагалі найліпші приятелі.
— У дитячій на вас чекає Джонатан Дербі, — чую я голос того зарізяки.
— Чудово, — озивається Стенвін, висуваючи рипку шухляду. — Дайте-но мені перебратися для полювання, а тоді вже погомонімо з цим плюгавцем.
«Навряд чи вони запанібрата».
26
Сиджу, закинувши ноги на стіл, обіч лежить шахівниця. Підперши долонею підборіддя, роздивляюся розташування фігур, намагаючись визначити, якою стратегією послуговувалися гравці. Але нічого не виходить. Дербі не здатний зосереджуватися, він постійно відволікається, дивиться у вікно, витріщається на порошинки в повітрі, прислухається до гомону в коридорі. Цей молодик ані на мить не спроможний угамуватися.
Деніел попереджав мене, що кожна наша подоба розмірковує у власний спосіб, але тільки тепер я цілком збагнув, що він мав на увазі. Белл був страхополох, Рейвенкорт — жорстокий, але обидва вони мали меткий розум. З Дербі все інакше. Думки дзижчать у нього в голові, наче мушва, відтягають увагу, але надовго не затримуються.
Якийсь звук змушує мене звести очі на двері. Тед Стенвін чиркає сірником, роздивляючись мене понад своєю люлькою. Він масивніший, ніж я запам’ятав, він просто величезний, його постать розповзається у дверному отворі, наче шматок підталого масла.
— Ніколи не думав, що ви граєте в шахи, Джонатане, — каже він і заходиться штовхати конячку-гойдалку. Та врешті-решт падає.
— Я вчуся, — відповідаю я.
— Ну й розумничок. Чоловікам треба самовдосконалюватися.
Він пильно дивиться на мене, потім зводить очі до вікна. Хоча Стенвін аж дотепер не сказав і не зробив нічого загрозливого, Дербі його боїться. Серце моє дріботить морзянкою.
Дивлюся на двері, ладний схопитися й тікати, але здоровань височіє в коридорі, прихилившись до стіни. Руки схрещені на грудях. Він ледь помітно киває мені — геть-чисто наче один бранець іншому.
— Ваша матінка трохи запізнюється з виплатами, — каже Стенвін, прихилившись чолом до шиби. — Сподіваюсь, усе гаразд?
— Усе просто чудово, — одказую я.
— Мені б дуже кортіло, щоб і надалі було так само.
Я змінюю позу, намагаючись перехопити його погляд.
— Ви мені погрожуєте, містере Стенвін?
Він відвертається від вікна, посміхається спочатку горлорізу в коридорі, потім мені.
— Певна річ, що ні, Джонатане. Я погрожую вашій матінці. Невже ви думаєте, нікчемний ви шмаркачу, що я заради вас сюди приїхав?
Він випускає дим з люльки, підбирає з підлоги ляльку й недбало кидає її на шахівницю. Фігури навсібіч розлітаються кімнатою. Лють смикає мене, наче маріонетку за повороззя, кидає до нього, але він просто в повітрі перехоплює мій кулак і розвертає мене. Ручище стискає мені горло. Відчуваю на шиї гнилявий віддих.
— Поговоріть з матінкою, Джонатане, — шкіриться він, стискаючи мені горло так, що в очах майорять чорні плями. — Бо інакше мені доведеться самому її навідати.
Переконавшись, що я його зрозумів, він мене відпускає.
Падаю навколішки, хапаюся за шию, судомно ковтаю повітря.
— Стережіться: з таким норовом ще в якусь халепу вскочите, — попереджає він, посварившись на мене люлькою. — На вашому місці я б його трохи приборкав. Не переймайтеся: оцей мій приятель вам допоможе, він у цьому дойда.