— Снодійне? На біса мені його присипляти?
— Тому що він збирається зашкодити моїй матінці.
— Міллісент?.. — Він стовпіє й хапає мене за руку з несподіваною силою. — Що відбувається, Джонатане?!
— Вона заборгувала Стенвіну.
Обличчя його стає нещасним. Він розтискає пальці. Без одвічної життєрадісності, яка додає йому сил, він здається змореним стариганем, зморшки на виду глибшають, смуток стає помітнішим. На мить я почуваюся винним через те, що маю намір йому заподіяти, але потім згадую вираз його очей, коли він приспав дворецького, і всі мої сумніви де й діваються.
— Отже, люба Міллісент також у нього під пантофлею, — зітхає доктор. — А втім, мабуть, нічого дивного в цьому немає: у цього покидька є щось чи не на кожного з нас. Але все ж таки я був уважав…
Він крокує далі, але повільніше. Ми виходимо на горішній майданчик сходів, що веде до вестибюля, звідки тягне холодом. Парадні двері прочинені, якісь старигані саме вирушають на прогулянку, і їхній сміх полишає маєток разом з ними.
Стенвіна не видно.
— Отже, цей хлоп погрожував вашій матінці й ви на нього накинулися, так? — запитує Діккі. Вочевидь, він уже щось вирішив.
Він широко всміхається й плескає мене по плечу.
— Отже, усе ж таки в батька вдалися… Але чим зарадить те, що я дам йому снодійне?
— Мені треба поговорити з матінкою до того, як він до неї поткнеться.
На додачу до всіх своїх вад Дербі ще й чудово бреше. Брехня дається йому завиграшки. Доктор Діккі мовчить, обмірковуючи почуте, подумки вимішує цю історію, ніби тісто. Ми тим часом уже йдемо закинутим східним придомком.
— Є в мене один гожий препарат, який приспить цього покидька аж до вечора, — каже він, ляскаючи пальцями. — Зачекайте-но тут, я дам сигнал, коли буде по всьому.
Він розправляє плечі, випинає груди й крокує до Стенвінової кімнати. Старий солдат готується до своєї останньої битви.
У коридорі мене легко можна помітити. Щойно Діккі зникає з очей, я заходжу в найближчі двері. З розтрісканого дзеркала на мене дивиться власне відображення. Ще вчора мені здавалося, що щось гірше за перебування в подобі Рейвенкорта годі вигадати, але Дербі, виявляється, ті ще тортури, хоча й іншого штибу — невгамовний паскудний коротун, який постійно сам собі створює проблеми. Дочекатися не можу, коли нарешті його здихаюся.
За десять хвилин у коридорі риплять мостини.
— Джонатане! — пошепки гукає мене доктор Діккі. — Джонатане, де це ви поділися?
— Я тут, — кажу, визираючи з кімнати.
Він уже проминув був ці двері, і звук мого голосу примушує його сіпнутися.
— Обачніше, юначе. Старий дзиґар ниньки вже не той, — каже, плескаючи себе по грудях. — Цербер заснув і проспить аж до вечора. Тепер я маю доповісти про його стан містерові Стенвіну. А вам, мабуть, за цей час ліпше кудись сховатися, щоб він вас не знайшов. Може, до Аргентини вирушите?.. Щасти вам.
Він виструнчується й віддає мені честь. Я роблю те саме, і мене плескають по плечу. Відтак він іде, щось конче фальшиво насвистуючи.
Гадаю, я подарував йому нагоду собою пишатися, але наміру ховатися все одно не маю. Діккі відтягне увагу Стенвіна принаймні на кілька хвилин — отже, у мене є змога обшукати його речі й спробувати знайти лист Евелін.
Пройшовши крізь приймальню, у якій раніше чатував Стенвінів охоронець, я прочиняю двері до кімнати шантажиста. Приміщення занедбане, мостини ледь прикриті вичовганим килимом, вузьке залізне ліжко присунуте до стіни, лусочки білої фарби вперто тримаються за іржу. Єдине, що робить кімнату хоч трохи затишнішою, — це кволий вогонь каміна, що плюється попелом, і маленька тумбочка біля ліжка, на якій лежать дві зачитані книжки.
Як я й сподівався, Стенвінів охоронець спить — він скидається на величезну маріонетку, якій обрізали поворозки. Обличчя забинтоване, він гучно хропить, пальці посмикуються. Либонь, бачить уві сні мою шию.
Дослухаючись, чи, бува, не повертається Стенвін, я квапливо прочиняю шафу й порпаюсь у кишенях його піджаків і штанів. Але трапляються мені лише клубки пилу й камфорні кульки від молі. У його дорожній скрині також немає жодної особистої речі, наче цей чолов’яга геть-чисто позбавлений сентиментів.
Роздратовано зиркаю на годинник.
Я вже перебуваю тут довше, ніж варто було б, але ж Дербі годі втримати. Ця моя подоба на ошуканстві знається. Йому відомі такі люди, як Стенвін, і таємниці, що їх вони зберігають. Шантажист міг би влаштуватися в найрозкішнішій кімнаті маєтку, але натомість чомусь оселився в цьому руйновищі. Він обачний і дуже розумний. Хай там які таємниці знає, він не стане тримати всі свої надбання при собі, коли зусібіч його оточують вороги. Отже, усе тут. Але надійно сховане.