Позіхаю: сили мої вже майже вичерпано. Напевне, доктор Діккі вштрикнув мені чергову дозу снодійного. Почуваюся так, наче мене просто намагаються вичавити з цього тіла крізь ступні ніг.
— А хто встановив порядок зміни подоб? — питаю я. — Чому спочатку я отямився саме в тілі Белла, а сьогодні став Дербі? Чи є якийсь спосіб, у який можна було б передбачити, ким я стану наступного разу?
Моровий Лікар відкидається на спинку крісла й складає пальці дашком. Схиляє голову до плеча. Западає довга тиша: він мовчить, обмірковуючи, оцінюючи. Не знаю, тішить його побачене чи змушує розлютитися.
— Нащо ви про це питаєте? — промовляє він нарешті.
— Та просто цікаво стало, — озиваюсь я. Він не реагує, а відтак я додаю: — Сподіваюся, що ці відповіді чимось мені зарадять.
Він схвально форкає й зауважує:
— Приємно бачити, що ви нарешті сприймаєте ситуацію серйозно… Отже. За нормальних умов ви мали б змінювати подоби в тому порядку, у якому ці люди прокидаються цього конкретного дня. Але, на щастя для вас, я трохи втрутився.
— Утрутилися?
— Ми з вами вже проходили це багато разів — стільки, що навіть мені годі згадати. Цикл за циклом я ставив перед вами завдання знайти вбивцю Евелін Гардкасл, і ви завжди зазнавали невдачі. Спершу я вирішив був, що в цьому винні тільки ви, але потроху зрозумів, що послідовність утілень також має значення. Наприклад, Дональд Девіс прокидається о дев’ятнадцять по третій ранку, а тому мав би стати вашою першою подобою. Але зиску з нього небагато, бо життя в цього хлопця нівроку, у цьому будинку в нього є друзі, він має родину. Від такого не втікати хочеться, а, навпаки, залишитися. Саме з цієї причини я зробив вашим першим утіленням Себастіана Белла, якому в житті пощастило трохи менше. — Він засукує холошу, щоб почухати гомілку. — З іншого боку, лорд Рейвенкорт прокидається о пів на одинадцяту ранку, а це означало б, що ви мали стати ним лише ближче до кінця циклу, коли важитиме радше спритність, ніж інтелект…
У його голосі я чую гордість, відчуття, схожі на ті, що поймають годинникаря, коли він милується власноруч створеним механізмом.
— Щооберта я експериментував, змінював порядок ваших носіїв і нарешті домігся тієї послідовності, яку ви проживаєте нині, — каже він, урочисто змахнувши рукою. — Як на мене, саме такий порядок утілень гарантує вам максимальні шанси розкрити вбивство.
— То чому я не повернувся до подоби Дональда Девіса так само, як постійно повертаюся до дворецького?
— Тому що в подобі Дональда Девіса ви йшли тим нескінченним шляхом до селища впродовж майже восьми годин і він геть виснажений, — каже Моровий Лікар з натяком на докір у голосі. — Він наразі міцно спить і спатиме аж до… — Він кидає погляд на годинник. — …до 9:38 вечора. А доти вас перекидатиме то до дворецького, то до інших утілень.
У коридорі риплять мостини. Я хочу гукнути Анну, і, напевне, ця думка відбивається в мене на обличчі, бо Моровий Лікар застережливо цокає язиком.
— Та ну, невже ви мене аж такою мірою недооцінюєте? — питає він. — Анна якийсь час тому вирушила до лорда Рейвенкорта. Повірте, я вивчив розклад цього маєтку ліпше, ніж будь-який режисер — власних акторів. Якби ж то в мене була бодай тінь підозри, що нам можуть завадити, мене б зараз тут не було.
У мене відчуття, що я його дратую, наче неслухняний учень, якого відрядили до директора. Учень, якого немає сенсу навіть сварити.
Довго й гучно позіхаю. Мозок знову наче повиває габа.
— Маємо ще кілька хвилин до того, як ви знову заснете, — каже Моровий Лікар, плескаючи в обіпнуті рукавичками долоні. Шкіра рипить. — Якщо у вас іще залишилися до мене якісь запитання, зараз саме час їх поставити.
— Чому Анна в Блекгіті? — питаю я квапливо. — Ви сказали, що я прибув сюди з власної волі, а мої суперники — ні. Це означає, що її привезли сюди силоміць. Нащо ви таке з нею робите?
— Можете ставити будь-які запитання, окрім цього, — одказує він. — Те, що ви з’явилися в Блекгіті добровільно, дає вам певні переваги. Але й деякі хиби також існують. Певні речі ваші суперники розуміють інстинктивно, а от ви — ні. Я тут хіба для того, щоб заповнити ці прогалини, та й по всьому. То як просувається розслідування вбивства Евелін Гардкасл?
— Вона звичайна жінка, — кажу зморено, насилу тримаючи очі розплющеними. Теплі долоні снодійного уже гойдають мене. — Що в її смерті такого, що через неї треба таке накрутити?
— Я б міг поставити вам те саме запитання, — зауважує він. — Ви ж зі шкіри пнетеся, намагаючись урятувати міс Гардкасл, хоча все свідчить про те, що це неможливо. То навіщо?