— Я не можу просто дивитися, як вона помирає, і навіть не спробувати цьому запобігти, — відповідаю я.
— Дуже шляхетно з вашого боку, — озивається він, схиливши голову до плеча. — Тому дайте змогу й мені відповісти тим самим. Убивство міс Гардкасл так і не було розкрите, а я вважаю, що так цього залишити не можна. Така відповідь вас улаштує?
— Але людей убивають щодня, — заперечую я. — Улаштувати таке заради розкриття одного-єдиного вбивства?
— Чудове зауваження. — Він потішено плескає в долоні. — Але хто ж вам сказав, що немає сотні інших відчайдухів, хто, так само як оце ви, шукає справедливості для цих нещасних душ?
— А що, є?
— Навряд чи, але погодьтеся, що думка чудова.
Я не маю вже сил навіть слухати, повіки важкі, кімната довкола розпливається.
— Боюся, у нас обмаль часу, — каже Моровий Лікар. — Я маю…
— Чекайте… мені треба… Чому… — Слова ніби тужавіють на губах. — Ви спитали мене… спитали… Мої спомини…
Шелестить тканина: Моровий Лікар зводиться на рівні. Узявши з креденця склянку з водою, він виплескує її вміст мені в обличчя. Вода крижана, тіло смикається, я здригаюся, наче мене шмагонули батогом, і притомнію.
— Перепрошую, зазвичай я такого не роблю, — каже він, дивлячись на порожню склянку так, наче власні дії його неабияк дивують. — Зазвичай цієї миті ви засинаєте, але… Отакої, як цікаво… — Він повільно ставить склянку на стіл. — То про що ви хотіли мене спитати? Зосередьтеся, це важливо.
Вода пече мені очі, скрапує з губ, бавовняна нічна сорочка вже геть вогка.
— Коли ми вперше зустрілися, ви спитали, що саме я пам’ятав, коли прокинувся Беллом, — кажу я. — Чому це має аж таке значення?
— Щоразу, коли ви зазнаєте невдачі, ми видаляємо ваші спогади й цикл починається наново. Але ви завжди знаходите спосіб зачепитися за щось… можливо, за таку собі підказку, — каже він, витираючи хусточкою воду з мого чола. — Цього разу це було ім’я Анни.
— І ви сказали, що вам шкода, — згадую я.
— Мені й справді шкода.
— Але чому?
— На розвиток подій у черговому циклі серйозно впливає не лише послідовність ваших утілень, але й те, що саме ви вирішуєте запам’ятати, — відповідає він. — Якби ви запам’ятали Лакея, то одразу взялися б його вистежувати. Принаймні це пішло б справі на користь. Натомість ви прив’язалися до Анни, однієї з ваших суперників.
— Вона мій друг, — заперечую я.
— У Блекгіті немає друзів, містере Бішоп. І, якщо ви цього досі не збагнули, боюся, сподіватися вам нема на що.
— А можна… — Снодійне знову затягує мене до вирви. — …а можна вибратися звідси нам обом?
— Ні, — відповідає він, складаючи вологу хусточку й знову вкидаючи її до кишені. — Вийде звідси той, хто дасть відповідь на моє запитання. Такі правила. Об одинадцятій вечора один з вас прийде на берег озера й назве мені ім’я вбивці. Цю людину звідси випустять. Хто саме це буде, обирати вам.
Він видобуває з нагрудної кишені годинник, дивиться на циферблат.
— Час спливає, а я мушу дотримуватися розкладу, — каже він, беручи ціпок, що досі стояв біля дверей. — Зазвичай я ні в що не втручаюся, але є дещо, що ви мусите знати, перш ніж власна шляхетність піде вам на зле. Насправді Анна пам’ятає набагато більше з останнього циклу, ніж вам розповідає.
Рука в рукавичці чіпляє моє підборіддя, його обличчя опиняється впритул до мого, я навіть чую дихання під маскою. Очі в нього блакитні. Блакитні, сумовиті, старі.
— Вона вас зрадить.
Я розтуляю рота, збираючись заперечувати, але язик просто непідйомний, і останнє, що я бачу, — це те, як Моровий Лікар зникає за дверима — велика згорблена тінь, що тягне за собою цілий світ.
28
Життя наполегливо б’ється в мої склеплені повіки.
Кліпаю, і ще раз, але розплющувати очі все одно боляче. Голова наче розбите яйце. З горла вихоплюється якийсь звук. Це щось середнє між стогоном і скавучанням, нутряний хрип тварини, що потрапила до пастки. Я намагаюся підвестися, але біль схожий на океан, хвилі якого б’ються мені в череп. Сил звестися на ноги бракує.
Скільки часу минає, не знаю. Плин його якийсь химерний. Дивлюся, як звільна підносяться й опускаються груди. Переконавшись, що допомоги моєї задля цього вони не потребують, звільна посуваюся й сідаю, прихилившись до пощербленої стіни. На мій превеликий жаль, я знову в подобі Джонатана Дербі лежу на підлозі в дитячій. Зусібіч розкидані друзки розбитої вази — зокрема, вони в мене у волоссі. Хтось, мабуть, угатив мені по потилиці, коли я виходив зі Стенвінової спальні, а потім відтягнув геть з очей.