Коли ж він помічає мене — у майці, з перебинтованою нашвидкуруч головою, — шок на його обличчі змінюється люттю.
— Що це ви накоїли, Джонатане?! — вигукує він, голос аж бринить від гніву.
— Перепрошую, я просто не знав, до кого звернутися, — кажу злякано. — Після того як ви пішли, я обшукав спальню Стенвіна. Хотів знайти щось, що може допомогти матінці. І натрапив на записник.
— Записник? — перепитує він придушено. — Ви щось у нього поцупили? Маєте негайно повернути цю річ! Просто зараз, Джонатане! — кричить він, відчувши, що я вагаюся.
— Не можу. На мене напали. Хтось ударив мене вазою по голові й забрав той нотатник. Я спливав кров’ю й боявся, що охоронець от-от прокинеться, тому прийшов сюди.
Останні слова поринають у лиховісну тишу. Доктор Діккі вмощує світлину онуків на колишньому місці, звільна складає все своє медичне причандалля до валізки й повертає її під ліжко. Він рухається так, наче моя таємниця перетворилася на кайдани, які він змушений тягти за собою.
— Це моя провина, — бурмотить він. — Я ж знав, що вам не можна довіряти. Але моя прихильність до вашої матінки…
Похитавши головою, він проштовхується повз мене, забирає сорочку з ванни. Кожен його рух просякнутий приреченістю, яка мене лякає.
— Але я не хотів… — починаю я.
— Ви мене використали, щоб поцупити в Теда Стенвіна його власність, — каже він стиха, спираючись на край столу. — Щоб обікрасти людину, якій достатньо пальцями ляснути — і мені буде гаплик.
— Перепрошую… — починаю я.
Він рвучко розвертається, пашіючи люттю.
— Ваші вибачення й ламаного шеляга не варті, Джонатане! Так само ви перепрошували після того, як ми владнали ту справу в Ендерлі-Гаусі, а потім ще й у Літтл-Гемптоні. Пригадуєте? А тепер вирішили знову нагодувати мене своїми брехливими перепросинами?
Діккі пхає мені пожужмлену сорочку, щоки його побуряковіли. В очах міняться сльози.
— Скількох жінок ви взяли силою? Ви хоч пам’ятаєте, скільки їх було? Скільки разів ви рюмсали в матінки на грудях, благаючи її все залагодити, присягаючись, що цього більше ніколи не станеться, і добре знаючи, що знову таке втнете? І от тепер ви таке саме влаштували мені, бісовому дурневі доктору Діккі! Оце вже ні, з мене досить! Я цього більше не терпітиму! Ви стали карою Господньою для цього світу, відколи я допоміг вам у ньому з’явитися!
Я благально ступаю до нього крок, але він видобуває з кишені сріблястий пістолет й тієї ж миті опускає руку, навіть не дивлячись на мене.
— Геть звідси, Джонатане. Забирайтеся, інакше, Богом присягаюся, я власноруч укорочу вам віку.
Пильнуючи пістолет, я задкую й вибираюся з кімнати. Опинившись у коридорі, зачиняю за собою двері.
Серце калатає як навіжене.
Це той самий пістолет, з якого ввечері застрелиться Евелін. У руках доктора Діккі знаряддя вбивства.
29
Важко сказати, скільки я стовбичу посеред власної спальні, витріщаючись на відображення Джонатана Дербі в дзеркалі. Я шукаю того, хто ховається всередині, бодай якийсь натяк на моє справжнє обличчя.
Хочу, щоб Дербі побачив свого ката.
Віскі зігріває горло; поцуплена з вітальні пляшка вже наполовину спорожніла. Мені треба вгамувати трем у руках, щоб зав’язати краватку-метелик. Слова доктора Діккі підтвердили те, що я вже й без того знав. Дербі — чудовисько, його злочини відмиті материною грошвою. Цього чоловіка не спіткає правосуддя, не буде ані суду, ані покарання. Щоб він заплатив за скоєне, мені доведеться власноруч відрядити його на шибеницю. І саме це я збираюся зробити.
Але спершу ми маємо врятувати Евелін Гардкасл.
Погляд мій прикутий до сріблястого пістолета доктора Діккі, який безневинно лежить собі на кріслі, наче збита на льоту муха. Поцупив його я завиграшки. Для цього знадобилося всього лише відрядити слугу до доктора з повідомленням про вигаданий нещасний випадок і таким чином виманити Діккі з кімнати. Щойно він пішов, я прослизнув до спальні й забрав пістолет з тумбочки біля ліжка. Надто вже довго я давав змогу цьому дню диктувати мені свої умови, годі. Якщо хтось хоче вбити Евелін з цього пістолета, спершу їм доведеться мати справу зі мною. І до біса дурнуваті загадки Морового Лікаря! Я йому не вірю й не лишатимуся байдужим спостерігачем, коли в мене на очах відбувається щось жахливе. Настав час Джонатанові Дербі зробити бодай щось хороше.