Засунувши пістолет до кишені піджака, востаннє добряче ковтаю віскі й виходжу в коридор. Сходами простую за всіма іншими гостями донизу на вечерю. На відміну від манер, смак у присутніх просто бездоганний. Вечірні сукні демонструють оголені спини, на блідій шкірі виблискують прикраси. Попередня апатія де й поділася, її змінив запаморочливий шарм. Тепер, із настанням вечора, гості нарешті неначе ожили.
Як завше, я уважно пантрую, видивляюся серед виру облич Лакея. Він уже давно мав би з’явитися, і що довше триває цей день, то дужчає моє переконання в тому, що наближається щось жахливе. Але принаймні двобій буде чесним. У Дербі мало приємних рис характеру, але його лють наразі мені неабияк на руку. Я насилу його стримую, тому не уявляю навіть, як почуватиметься той, на кого він накинеться, охоплений гнівом.
Майкл Гардкасл стоїть біля входу до вітальні з неначе намальованою усмішкою, вітаючи тих, хто спускається сходами, наче він і справді щасливий бачити їх усіх, аж до останнього негідника. Я мав намір розпитати його про ту загадкову Фелісіті Меддокс і записку біля колодязя, але з цим доведеться трохи зачекати. Між нами непроникна стіна тафти й краваток-метеликів.
Крізь натовп лунає фортепіанна музика, вона вабить мене до галереї. Тут гості ласують напоями, поки челядь за зачиненими дверима обідньої зали накриває на стіл. Беру з першої-ліпшої таці келих віскі, видивляюся Міллісент. Я сподівався був дати Дербі можливість попрощатися з матір’ю, але її ніде немає. Узагалі-то єдиним із присутніх, кого я впізнаю, є Себастіан Белл, який саме простує вестибюлем до своєї кімнати.
Перехопивши якусь покоївку, питаю її, де Гелен Гардкасл. Я сподіваюся, що господиня також десь тут, але вона, виявляється, досі не виходила. Отже, її не було цілий день. Відсутність офіційно перетворюється на зникнення. Те, що леді Гардкасл зникла в день смерті власної доньки, простим збігом бути не може. Але підозрювана вона чи, швидше, ще одна жертва, я поки що не знаю достеменно. Утім, хай там як, я це обов’язково з’ясую.
Келих мій уже спорожнів, у голові паморочиться. Мене оточують сміх і розмови, друзі й коханці. Дербі веселощі дратують. Я відчуваю його відразу, його огиду. Він ненавидить цих людей, ненавидить цей світ. Він сам себе ненавидить.
Челядь прослизає повз мене зі срібними тацями напереваги — на часі остання для Евелін трапеза.
«Чому вона не боїться?»
Зі свого місця я чую її сміх. Вона спілкується з гостями так, наче в неї все життя попереду. Проте коли вранці Рейвенкорт згадав про небезпеку, яка на неї чатує, було зрозуміло, що Евелін про неї відомо.
Полишивши келих, простую вестибюлем до коридору, який веде до кімнати Евелін. Якщо відповіді існують, можливо, саме там я їх знайду.
Полум’я світильників пригашене — вогники ледь жевріють. Тут, на краю світу, про який усі забули, панують тиша й туга. Я вже здолав половину коридору, коли помічаю червону пляму, що виникає в напівтемряві просто переді мною.
Лакейська ліврея.
Чоловік заступає мені шлях.
Ціпенію.
Озираюся, намагаючись збагнути, чи встигну дістатися вестибюля, перш ніж він на мене накинеться. Ні, шансів на це небагато. Я взагалі не певен, чи послухаються мене ноги.
— Перепрошую, сер, — чую веселий голос. Лакей підступається до мене — і я бачу низенького кощавого хлопця щонайбільше років тринадцяти. На подзьобаному прищами обличчі нервова усмішка.
— Перепрошую, — повторює він за мить, і я розумію, що заступив йому шлях. Пробурмотівши якесь вибачення, даю йому пройти й полегшено видихаю.
Лакей так налякав мене, що самого натяку на його присутність досить, щоб сполохати навіть Дербі, який ладен і сонцю натовкти пику за те, що воно його обпекло.
Може, саме цього Лакей і домагався? Може, тому він і не вбив Белла й Рейвенкорта, а тільки знущався з них? Якщо так триватиме й надалі, він завиграшки позбудеться всіх моїх подоб, не діставши з їхнього боку й натяку на спротив.
Що ж, недарма він дав мені прізвисько Кроленя.
Сторожко крокую далі, до кімнати Евелін, але вона замкнена. Стукаю, але відповіді жодної. Тому, не бажаючи так просто відступатися, шилом патоки вхопивши, я відходжу від дверей, намірившись плечем висадити їх. І саме тоді помічаю, що двері до спальні Гелен розташовані точнісінько так, як двері до апартаментів Рейвенкорта. Зазираю до обох кімнат, переконуюся, що вони однакові завбільшки. А отже, кімната Евелін колись правила за вітальню леді Гардкасл. Якщо це так, то до неї можна потрапити зі спальні Гелен. І це дуже доречно, адже замок на дверях господині маєтку зламали ще сьогодні вранці.