— Ні.
— Травма, — коротко резюмує він, здійнявши вказівець. — От що воно таке. Доволі поширене явище. От удариться людина головою — і з нею відбувається всіляка чудасія. Неборака бачить запахи, відчуває звуки на смак, чує голоси. Зазвичай усе минає за день чи два, ну щонайбільше за місяць.
— Місяць! — вигукую я й розвертаюся на скрині обличчям до нього. — Це ж як мені в такому стані жити цілий місяць? Може, ліпше до лікарні?
— Боже борони, певно, що ні. Ці лікарні — просто жахливе місце! — вигукує він шоковано. — Смерть і недуги причаїлися там у кожному куті, в усіх ліжках — самі хвороби! Дослухайтеся ліпше моєї поради: підіть прогуляйтеся, упорядкуйте речі, потеревеньте з друзями. Я бачив, як напередодні ви з Майклом Гардкаслом по вечері вихилили на двох пляшку, ще й не одну. Незлецький учора був вечір! Майкл достеменно допоможе вам усе згадати. І, слово честі, щойно пам’ять повернеться, від того вашого голосу в голові й сліду не стане… — Він затинається й цокає язиком. — Куди більше мене непокоїть ваша рука.
Нас перериває стукіт у двері. Діккі відчиняє, перш ніж я встигаю заперечити. Це Деніелів камердинер приніс чистий одяг, як його пан мені й пообіцяв. Відчуваючи, що я вагаюся, Діккі забирає в нього охайний стос, відпускає камердинера й кладе одяг на ліжко.
— То на чому ми зупинилися? — питає він. — А, так, рука…
Простеживши за його поглядом, я бачу криваві плями на власному рукаві. Без жодної передмови Діккі закасує мені рукав — і ми бачимо глибокі потворні порізи й понівечену плоть. Кров уже запеклася, але мої нещодавні фізичні навантаження роз’ятрили рани.
Зігнувши по черзі мої занімілі пальці, Діккі видобуває із саквояжа маленький слоїчок із брунатного скла й бинти, промиває порізи й мастить їх йодом.
— Це ножові рани, Себастіане, — каже він стурбовано — від щойних веселощів нічого не залишилося. — І вони свіжі. Схоже на те, що ви намагалися затулитися рукою від нападника, отак-от…
Він скидає руку на рівень обличчя й люто замахується на неї скляною піпеткою, яку видобув з того-таки саквояжа. Від цього видовища мене раптом беруть сироти.
— Ви щось пригадуєте про вчорашній вечір? — запитує він, забинтувавши мені руку так туго, що я аж сичу від болю. — Бодай щось?
Я подумки повертаюся до тих годин, що здиміли з пам’яті. Коли отямився, мені було здалося, що я не пам’ятаю взагалі нічого, але зараз я розумію, що це не так. Я відчуваю, що спомини збереглися, але вони наче на відстані. У них є вага й обриси, вони наче запнуті тканиною меблі в темній кімнаті. Просто я десь подів ліхтар, тому мені годі їх роздивитися.
Зітхнувши, хитаю головою.
— Нічого не пригадується, — кажу я. — Але сьогодні вранці я бачив…
— …як убили жінку, — перериває мене лікар. — Так, Деніел мені розповідав.
У його словах відчутний сумнів, але він завершує бинтувати мої рани, не висловивши жодного заперечення.
— У будь-якому разі, треба терміново повідомити поліцію, — зауважує він. — Хай там хто на вас напав, він мав намір заподіяти вам серйозне лихо… — Підхопивши саквояж із ліжка, він незугарно потискає мені руку. — Стратегічний відступ, друже мій, от що вам зараз потрібно, — веде він далі. — Потеревеньте з головним стайничим, він зможе підкинути вас назад до селища, а звідти вже можна буде викликати констебля. А тим часом пильнуйте. У Блекгіт-гаусі на цей вікенд приїхали двадцятеро людей, ще тридцятеро прибудуть сьогодні ввечері, їх запросили на бал. Більшість із них здатні утнути щось таке, тому, якщо ви когось із них образили, тоді… — Він хитає головою. — Одне слово, пильнуйте — от вам моя порада.
Він іде, а я квапливо хапаю ключ із креденця й кидаюся замикати за ним двері. Руки тремтять, тому в замкову шпарину влучити вдається аж ніяк не з першої спроби.
Лише годину тому я був вважав, що вбивця грає зі мною, знущається морально, але фізично не зашкодить. Серед людей я почувався в достатній безпеці, щоб наполягати, що ми маємо вирушити на пошуки тіла Анни, тим самим прискоривши пошук її вбивці. Але тепер усе інакше. Хтось уже зазіхав на моє життя, і я не маю жодного наміру затримуватися тут, щоб у душогуба з’явилася нагода спробувати ще раз. Мертві не можуть сподіватися на те, що живі повернуть їм борги. Хай там як я завинив перед Анною, сплатити свій борг доведеться звіддаля. От поспілкуюся зі своїм добрим самарянином у вітальні, а потім діятиму так, як і порадив мені Діккі, — повернуся до селища.
Час мені вирушати додому.
4
Вода вихлюпується через краї ванни, поки я квапливо змиваю із себе шар бруду й падолисту — щільний, наче друга шкіра. Пильно роздивляюся вимите рожеве тіло, намагаючись знайти родимки чи шрами — будь-що, аби пригадати бодай щось. За двадцять хвилин я маю бути на першому поверсі, але про Анну я наразі знаю не більше, ніж тоді, коли, зашпортуючись, піднявся на ґанок Блекгіт-гаусу. Битися в кам’яну стіну власного розуму було не вельми приємно, навіть коли я ще вважав, що це якось зарадить пошукам, але зараз відсутність бодай якихось відомостей узагалі може звести все на пси.