— Еві! Еві, не йди! Скажи мені, що я можу зробити! — вигукує Майкл, перехопивши її за лікоть.
Вона хитає головою, сльози виблискують у світлі канделябрів так само яскраво, як діаманти у волоссі.
— Я просто… — Голос їй перехоплює. — Мені треба…
Вона знову хитає головою, відштовхує його, мчить повз мене до своєї спальні. Незугарно длубає ключем у замку, прослизає досередини й затраскує за собою двері.
Майкл проводжає її засмученим поглядом і хапає келих портвейну з таці, яку Мадлен саме несе до обідньої зали. Він вихиляє вино одним ковтком, щоки його маковіють. Забравши з рук тацю, він відряджає камеристку до спальні Евелін.
— Щодо цього не переймайтеся, ідіть до своєї пані, — наказує він.
Враження від цього широкого жесту, утім, трохи псує те спантеличення, з яким він роздивляється своє надбання — тридцять келихів портвейну, бренді й хересу.
Зі свого фотеля я бачу, як Мадлен стукає у двері спальні Евелін. Бідолашна француженка що мить, то дужче засмучується, адже на неї не зважають. Нарешті вона повертається до вестибюля, де Майкл і досі силкується збагнути, куди ж йому подіти тацю.
— Боюся, що мадемуазель… — Мадлен розпачливо розводить руками.
— Усе гаразд, Мадлен, — відгукується Майкл зморено. — День був надто важкий. Зараз ліпше дати їй спокій. Упевнений, коли вона потребуватиме вашої допомоги, то сама вас покличе.
Мадлен якийсь час вагається, озирається на двері Евелін, але врешті-решт робить те, що їй сказали, — зникає, вирушає чорними сходами до кухні.
Майкл і досі роззирається, куди б це подіти тацю, аж тоді помічає, що я на нього дивлюся.
— Я, мабуть, схожий на цілковитого бовдура, — каже він, зашарівшись.
— Та ні, радше вже на офіціанта-шелепу, — щиро озиваюсь я. — Що, схоже, вечеря вийшла не вельми?
— Це все через ту справу з Рейвенкортом, — виправдовується він, не надто надійно примостивши нарешті тацю на м’яких бильцях сусіднього фотеля. — У вас, бува, цигарки немає?
Виринаю з напівтемряви, даю йому цигарку, запалюю її.
— Вона й справді мусить стати його дружиною? — питаю я.
— Стариганю, та ми ж на межі цілковитої руїни, — зітхає він, довго затягуючись. — Батько скупив геть усі вичерпані родовища й побиті ріжками плантації в цій імперії. За рік-два в нас не залишиться ані шеляга.
— Але ж я був вважав, що в Евелін не дуже добрі стосунки з батьками. Чому вона зголосилася на це?
— Заради мене, — озивається він, похитавши головою. — Батьки пригрозили позбавити мене спадку, якщо вона не підкориться. Мені б це мало лестити, якби ж то не це бісове відчуття провини.
— Має бути якийсь інший вихід.
— Батько вже вичавив усе, що міг, з тих небагатьох банків, на які й досі справляє враження його титул. Якщо ми не отримаємо цих грошей, тоді… Щиро кажучи, я не знаю, що тоді станеться, але ми зубожіємо, і я впевнений, що нам буде непереливки.
— Так само, як більшості людей, — кажу я.
— Ну, вони принаймні вже мають досвід… — каже він, струшуючи попіл на мармурову підлогу. — А чому це у вас голова забинтована?
Я сором’язливо торкаюся бинтів, про які геть забув.
— Та я тут невдало поспілкувався був зі Стенвіном, — кажу я. — Почув, як вони сварилися з Евелін щодо якоїсь жінки на ймення Фелісіті Меддокс і спробував був утрутитися.
— Фелісіті? — перепитує він. З його обличчя зрозуміло, що це ім’я йому знайоме.
— Ви її знаєте?
Він відповідає не одразу. Глибоко затягується цигаркою, потім звільна видихає.
— Це давня подруга сестри, — одказує нарешті. — Гадки не маю, чому б це їм через неї сваритися. Евелін уже кілька років її не бачила.
— Вона тут, у Блекгіті, — кажу я. — Залишила для Евелін записку біля колодязя.
— Ви впевнені? — перепитує він недовірливо. — У списку гостей її не було, Евелін також нічого мені про неї не казала.
Нас перериває якийсь шум, що лунає від дверей. До мене квапиться доктор Діккі. Він кладе руку мені на плече й нахиляється до вуха.
— Ваша матінка… — шепоче він. — Маєте йти зі мною.
Хай там що сталося, це щось такою мірою жахливе, що він аж змушений був забути про свою неприязнь до мене. Вибачившись перед Майклом, я кваплюся за доктором, відчуваючи, як щокроку мене охоплює все дужчий жах. Урешті Діккі заводить мене до материної спальні.
Вікно розчахнуте, під зимним протягом тремтить полум’я свічок, які освітлюють кімнату. За кілька секунд мої очі звикають до напівтемряви, і я нарешті її бачу.