Міллісент лежить у ліжку на боці, неначе вирішивши трохи перепочити. Вона вже взялася була перевдягатися до вечері й зачесала своє зазвичай розкустране сиве волосся, відтуливши обличчя. Очі заплющені. Вона не дихає.
— Мені дуже шкода, Джонатане. Я знаю, якою мірою ви з нею були близькі, — каже Діккі.
Скорбота стискає мені горло. Хоч як я переконував себе, що ця жінка не моя мати, я не годен нічого з цим удіяти. Раптово навертаються сльози. Не спроможний видушити ні слова, пойнятий тремом, сідаю на стілець біля ліжка, стискаю в долонях досі теплу руку.
— У неї стався серцевий напад, — каже доктор Діккі зболено. — Усе, напевне, відбулося раптово.
Він стоїть з іншого боку ліжка, обличчя таке саме засмучене, як і моє. Витираючи сльози, він зачиняє вікно, щоб угамувати протяг. Пломінці свічок виструнчуються, заливаючи кімнату теплим золотавим сяйвом.
— Може, її попередити? — розмірковую вголос над тим, що можна було б виправити завтра.
Діккі якусь мить спантеличено дивиться на мене, але, певно, вважає, що це я від горя не при собі, і відповідає лагідно:
— Ні, — хитає він головою. — Про таке попередити неможливо.
— А якщо…
— Просто настав її час, Джонатане, — каже він м’яко.
Я киваю — на щось інше бракує сил. Він іще якийсь час лишається обіч, його слова огортають мене, але я не здатен їх ані почути, ані відчути. Горе моє наче безодній колодязь. Усе, на що я наразі здатен, — це падати в нього й сподіватися, що колись дістануся дна. А втім, що глибше я падаю, то зрозумілішим стає, що я оплакую не лише Міллісент Дербі. Там, у глибині, є щось, приховане попід горем моєї подоби, — щось, що належить самому Ейденові Бішопу. Воно — болісне й несамовите, гірке й пристрасне — стугонить там, у мене всередині. Горе Дербі тільки проявило це відчуття, але, хай як я намагаюся, мені не вдається витягнути його з темряви.
«І не треба».
— Що воно таке?
«Частина вашого справжнього „я“. Облиште її».
Увагу мою привертає стукіт у двері. Глянувши на годинник, я розумію, що минуло вже понад годину. Доктора обіч немає. Мабуть, пішов, а я й не помітив.
До кімнати зазирає Евелін. Обличчя в неї бліде, щоки розпашілі від холоду. Вона й досі вбрана в блакитну вечірню сукню, хоча вже доволі пожужмлену. Діадема стирчить з кишені її довгого кремового пальта. Гумові чоботи залишають на підлозі брудні відбитки й падолист. Схоже, вони з Беллом щойно повернулися з цвинтаря.
— Евелін… — починаю я, але від горя перехоплює горло.
Евелін складає докупи все, що бачить, цокає язиком, заходить до кімнати й рішучо прямує до пляшки віскі, що стоїть на креденці. Щойно наблизивши келих мені до губ, вона рвучко перекидає його, примушуючи мене одним ковтком вихилити його вміст.
Похлинувшись, я відштовхую келих, віскі тече підборіддям.
— Нащо ви…
— У такому стані ви навряд чи зможете мені допомогти, — каже вона.
— Допомогти?
Вона пильно, оцінювально роздивляється мене, а відтак дає носовичок.
— Підборіддя витріть, у вас просто жахливий вигляд, — наказує вона. — До того ж смуток вашій пихатій пиці не личить.
— Але звідки…
— Довга історія, — озивається вона. — А в нас, боюся, часу обмаль.
Сиджу дурень дурнем, намагаючись збагнути, що відбувається, і жалкуючи, що не маю гострого Рейвенкортового розуму.
Стільки всього сталося, стільки подій, які мені не вдається скласти докупи. Я почуваюся так, наче роздивляюся докази крізь каламутне збільшувальне скло, а тим часом Евелін, погідлива, геть-чисто літній ранок, накриває обличчя Міллісент ковдрою. Байдуже, хоч як я зі шкіри пнуся, але за нею не встигаю.
Цілком очевидно, що цей напад істерики за вечерею буцімто через заручини був удаваним, адже зараз від її смутку не залишилося й сліду. Очі в неї ясні, голос замислений.
— Отже, сьогодні помру не тільки я, — каже вона, поправляючи волосся літньої леді. — Як прикро.
Від подиву я впускаю келих.
— Вам відомо про…
— Ставок? Так. Цікава справа, еге ж? — Голос у неї задумливий, наче вона описує почуту від когось історію, уже напівзабуту. Якби не різкість її тону, я б вирішив, що вона з’їхала з глузду.
— А ви, схоже, доволі стримано сприйняли цю новину, — кажу обережно.
— Бачили б ви мене зранку. Я так лютилася, що ладна була тут усе розтрощити на порох. — Евелін проводить рукою по краю туалетного столика, відчиняє скриньку Міллісент із прикрасами, торкається гребінця з перламутровим руків’ям. Її рух міг би здатися заздрісним, але водночас він якийсь шанобливий.
— Хто бажає вашої смерті, Евелін? — питаю я, спантеличений цією дивною сценою.