— Не знаю, — озивається вона. — Сьогодні, коли я прокинулася, побачила, що під двері хтось підсунув листа. Інструкції були доволі детальні.
— Але ви не знаєте, хто його надіслав?
— У констебля Рештона є одна гіпотеза, але він нею не воліє ділитися.
— У констебля Рештона?
— Хіба ж він не ваш друг? Він сказав, що ви допомагаєте йому в розслідуванні.
Кожне її слово аж сотається сумнівом і зневагою, але я надто заінтригований, щоб перейматися через це. Може, цей Рештон — іще одна моя подоба? Може, це він — та сама людина, яка попросила Каннінгема передати мені записку зі словами «Усі вони» й зібрати якихось людей разом? Хай там як, він, схоже, залучив мене до свого плану. А от чи можу я йому довіряти — то вже інше питання.
— Коли Рештон з вами спілкувався? — цікавлюсь я.
— Містере Дербі, — озивається вона твердо. — Я б залюбки отак-от сиділа з вами й відповідала на всі запитання, але в нас і справді обмаль часу. За десять хвилин я маю бути біля ставка, запізнюватися не можна. Узагалі-то я саме через це сюди й прийшла. Мені потрібен той сріблястий пістолет, що ви його забрали в доктора.
— Невже ви й справді маєте намір усе це зробити? — Я стривожено підхоплююся з крісла.
— Наскільки я розумію, ваші друзі мають от-от викрити мого майбутнього вбивцю. Їм просто треба ще трішечки часу. Якщо не піду, лиходій збагне, що щось не так. А цього я допустити не можу.
Я йду за нею назирці, серце заходиться.
— Як ви вважаєте, їм уже відомо, хто за цим стоїть? — питаю схвильовано. — Вони бодай натякнули, хто це може бути?
Евелін бере одну з прикрас Міллісент Дербі, наближає її до світла — це камея зі слонової кістки на блакитній стрічці. Рука дівчини тремтить. Чи не вперше вона демонструє бодай якусь ознаку страху.
— Ні, але сподіваюся, що вже незабаром вони це з’ясують. Я покладаюся на ваших друзів і сподіваюся, що вони врятують мене, перш ніж я змушена буду зробити щось… непоправне.
— Непоправне? — перепитую я.
— У записці все було викладене дуже чітко. Або я вбиваю себе біля ставка об одинадцятій вечора, або хтось, до кого мені не байдуже, помре замість мене.
— Фелісіті? — вигукую я. — Я знаю, що ви забрали її записку, ту, яку вона залишила вам біля колодязя, що ви попросили в неї допомоги в якійсь справі, що стосується вашої матінки. Майкл сказав, що вона ваша давня подруга. Вона в небезпеці? Хтось силоміць її утримує? Це б пояснило, чому мені не вдається її знайти.
Скриньку з прикрасами з виляском зачиняють. Евелін обертається до мене, зіпершись на туалетний столик.
— Не хочу, щоб ви зважили мене неввічливою, але, як на мене, вам уже час, — каже вона. — Мене попросили нагадати про камінь, який ви маєте пильнувати. Вам ці слова про щось кажуть?
Киваю, згадавши про послугу, про яку мене попросила сьогодні вдень Анна. Я маю стояти біля каменя, коли Евелін себе вб’є. Незрушно. Не відступати від нього ані на дюйм — так вона сказала.
— У такому разі я своє завдання виконала і йду, — каже Евелін. — Де сріблястий пістолет?
Навіть у її тендітних пальцях він здається дрібничкою, радше прикрасою, ніж зброєю, з такого вкоротити собі віку аж соромно. Я міркую над тим, чи не в цьому, бува, сенс. Може, знаряддя й спосіб убивства обрані, щоби чимось дорікнути Евелін? Її не просто вб’ють — її принизять і підкорять собі.
Її позбавляють права вибору.
— Спосіб померти нівроку, — каже Евелін, дивлячись на пістолет. — Будь ласка, не запізнюйтеся, містере Дербі, я маю підозру, що від цього залежить моє життя.
Глянувши ще раз на скриньку, вона йде.
31
Обхопивши себе руками в марній спробі захиститися від холоду, стовбичу біля каменя, який Анна так старанно розташувала в траві. Боюся ступити бодай найменший крочок ліворуч, де принаймні мене сягатиме тепло жарівниці. Не знаю, навіщо я тут, але, якщо це частина плану, здатного врятувати Евелін, я стоятиму незрушно, хай навіть кров перетвориться на кригу.
Глянувши мигцем у бік дерев, бачу Морового Лікаря, який стоїть на своєму звичному місяці, ледь помітний у потемку. Він не дивиться на ставок, як мені було здалося, коли я бачив цю сцену очима Рейвенкорта. Погляд його спрямований кудись праворуч. Судячи з нахилу голови, він, схоже, з кимось розмовляє, хоча з такої відстані я не в змозі роздивитися, з ким саме. Але хай там як, це добрий знак. Евелін зауважила, що серед моїх подоб знайшла собі спільників, а отже, певна річ, там, у заростях, ховається хтось, готовий прийти їй на допомогу.
Евелін з’являється рівно об одинадцятій; у безвладно опущеній руці — сріблястий пістолет. Вона повільно йде повз жарівницю, пірнаючи з потемку у світло; поділ синьої вечірньої сукні тягнеться по траві. Мені кортить вихопити в неї пістолет, але ж десь далеко чиясь невидима рука вже порядкує незбагненними важелями. Я впевнений, що за хвилину пролунає чийсь крик, одна з моїх майбутніх подоб вибіжить з темряви, щоб повідомити Евелін, що все завершено, що вбивцю затримано. Вона впустить пістолет і вдячно хлипатиме, а Деніел розповість, яким чином ми з Анною обоє можемо звідси вибратися.