У світлі жарівниці Лакей схожий на істоту, яка намагається вдавати людину, от лише машкара сповзла.
Він наближає ніж до очей, щоб роздивитися лезо. Задоволений результатом своїх зусиль, зрізає мішок з пояса й кидає його мені до ніг. Той важко вдаряється об землю, рядно наскрізь просякле кров’ю. Міх затягнутий мотузкою. Лакей хоче, щоб я його розгорнув, але я не збираюся йому потурати.
Зводжуся, знімаю піджак, розминаю задубілу шию.
Десь у глибині свідомості лунає крик Анни, яка наказує мені тікати. Вона має слушність, і я мав би злякатися і в іншій подобі достеменно злякався б. Це, авжеж, пастка, але я втомився боятися цієї людини. Настав час битися, хоча б лише задля того, щоб переконати себе, що я взагалі на це здатний.
Якусь мить ми дивимося один на одного. Періщить дощ, дме вітер. Авжеж, першим діє Лакей. Він рвучко обертається й мчить у темряву лісу.
Завивши, наче одержимий, я припускаю за ним.
У лісі мене обступають дерева, гілля дряпає обличчя, листя дедалі щільнішає. Ноги втомлюються, але я все біжу, аж допоки розумію, що більше не чую його кроків.
Рвучко зупиняюся, роззираюся, відхекуючись.
Наступної миті він кидається на мене, затискає мені рота, щоб придушити крики. Лезо крає мені бік, простромлює грудну клітку. У горлі булькотить кров. Ноги мені підтинаються, але сильні руки, що обхопили мене, не дають упасти.
Лакей дихає уривчасто, часто. Але не через утому — від захвату й щасливого передчуття.
Спалахує сірник — крихітна цятка світла просто в мене перед обличчям. Він опускається навколішки. Безжальні чорні очі пронизують мене.
— Хоробре Кроленя, — каже Лакей і перерізає мені горло.
32
— …Прокиньтеся! Прокиньтеся, Ейдене!
Хтось тарабанить у двері.
— Та прокиньтеся ж ви нарешті! Ейдене! Ейдене!
Похлинаюся втомою, кліпаю, роздивляючись. Я сиджу у фотелі, укритий циганським потом, вологий одяг обліпив тіло. Тепер ніч, на столику обіч блимає свічка.
На колінах лежить картатий шотландський коц, на заяложеній книзі — старечі руки. Набряклі вени, зморшкувата шкіра поцяткована чорнилом і пігментними плямами. Розминаю негнучкі від віку пальці.
— Ейдене, будь ласка! — лунає з коридору.
Зводжуся з крісла, чвалаю до дверей, задавнений біль прокидається в тілі, наче рій потривожених шершнів. Начепи риплять, нижній край дверей дряпає підлогу. Я бачу довготелесого Ґреґорі Ґолда, який знесилено прихилився до одвірка. Він майже такий самий на вигляд, як тоді, коли накинеться на дворецького. От лише зараз він важко дихає, смокінг подертий і забрьоханий багном.
Він стискає ту саму шахову фігурку, яку мені дала Анна. Це, а ще те, що назвав мене справжнім ім’ям, підтверджує, що він іще одне моє втілення.
Напевно, така зустріч мала б мене потішити, але він у жахливому стані, знервований, скуйовджений, наче щойно з пекла.
Побачивши, він хапає мене за плечі. Темні очі запалені, погляд пливе.
— Не виходьте з карети! — каже він, бризкаючи слиною. — Хоч що робіть, але не виходьте з карети!
Його страх наче хвороба, наче інфекція, яка поймає й мене також.
— Що з вами сталося? — питаю я, голос стинається.
— Він… він знову…
— Що знову?
Ґолд трясе головою, плескає себе по скронях. По щоках течуть сльози, але я зеленого поняття не маю, як його заспокоїти.
— Що знову, Ґолде? — повторюю я.
— Ріже, — видушує він і закасує рукав.
Я бачу порізи. Вони мають точнісінько такий вигляд, як оті, з якими отямився того, першого ранку Белл.
— Ти не хотітимеш… не хотітимеш, але все одно її зрадиш… Розкажеш… Усе їм розкажеш… Проти волі, але розкажеш… — белькотить він. — Їх двоє… Двоє. Однаковісінькі на вигляд, але двоє.
Він збожеволів, це зрозуміло. У цьому чоловікові не лишилося ані дещиці здорового глузду. Простягаю до нього руку, збираючись завести до кімнати, але він лякається, задкує, врізається в стіну…
Але й досі товкмачить те саме.
— Не виходьте з карети, — сичить він і зникає в коридорі.
Я виходжу за ним слідом, але там надто темно. Коли ж я повертаюся, прихопивши свічку, у коридорі вже нікого немає.
33