Тіло дворецького, біль дворецького, габа снодійного. Схоже на повернення додому.
Я напівпритомний і от-от знову провалюся в сон.
Вечоріє.
Крихітною кімнатою никає туди й назад людина з рушницею.
Це не Моровий Лікар.
Це не Ґолд.
Почувши, що я ворухнувся, людина обертається.
Постать тоне в сутінках, я не можу збагнути, хто це. Розтуляю рота, але не здатен видушити ані звука.
Заплющую очі й знову непритомнію.
34
— Батьку!
Здригаюся, побачивши просто перед собою ластате обличчя юнака з рудим волоссям і блакитними очима. Я знову давній старигань, сиджу у фотелі, коліна накриті шотландським коцом. Юнак схилився до мене, зігнувшись майже під прямим кутом, руки тримає зчепленими за спиною, наче соромиться їхнього вигляду.
Суплюся, і він квапливо задкує на крок.
— Ви просили мене розбудити вас о чверть на десяту, — каже вибачливо.
Від нього тхне віскі, тютюном і страхом. Страх переповнює його аж по вінця, проступає жовтими плямами на білках його очей, нашорошених і зацькованих, наче у тварини, яку от-от уполює мисливець.
За вікнами розвидніло, свічка давно вже згасла, від вогню в каміні залишився самий попіл. Непевний спомин про те, як я був дворецьким, доводить, що після відвідин Ґолда я знову заснув, хоча й не пам’ятаю цього. Жах того, що пережив Ґолд, — того, що незабаром доведеться пережити мені самому, — не давав мені склепити очей аж до світанку.
«Не виходьте з карети».
Це й застереження, і благання. Він хоче, щоб я змінив цей день, і ця перспектива, хоч яка заманлива, водночас дуже непокоїть мене. Я знаю, що це можливо, я бачив це на власні очі, але якщо я й спроможуся вигадати щось, щоб і справді змінити плин речей, то й Лакей на це здатний. Цілком можливо, що ми отак-от з ним повсякчас і гасаємо по колу, руйнуючи задуми один одного. Тепер ідеться не тільки про те, щоб знайти правильну відповідь, — треба ще й протриматися після цього достатньо довго, аби повідомити її Моровому Лікареві.
Слід поспілкуватися з художником за першої ж нагоди.
Соваюся в кріслі, відкидаю шотландський коц і постерігаю, як ледь помітно здригається хлопець. Напружившись, він дивиться на мене краєм ока, щоб зрозуміти, чи помітив я його реакцію. Бідолашний малий. З нього вибили всю відвагу, а тепер кóпають ще й за те, що він страхополох. Але моє співчуття в цієї подоби не знаходить ані найменшого відгуку — цей чоловік відчуває непереборну відразу до власного сина. Він вважає сумирність цього хлопця просто нестерпною, а його мовчання — образливим. Він невдача, непростима помилка.
Єдина моя помилка.
Струшую головою, намагаючись позбутися гіркого жалю цієї людини.
Спомини Белла, Рейвенкорта й Дербі були наче повиті габою, але мотлох цього конкретного життя розкиданий навсібіч, і я постійно зашпортуюся об нього.
Хоча коц натякає на слабкість і недугу, я зводжуся з крісла доволі легко й випростовуюся — виявляється, зріст у мене чималий. Мій син відступає в куток кімнати, ховається в затінку. Хоча відстань не така вже й велика, для мого нового носія це аж надто далеко, бо він підсліпуватий. Шукаю окуляри, знаючи, що марно. Цей чоловік уважає вік слабкістю, результатом слабодухості. А отже, ані окулярів, ані ціпка, ані якоїсь допомоги не передбачено. Увесь тягар життя я маю нести самотужки. Сам-один.
Відчуваю, що син намагається збагнути, у якому я настрої, спостерігає за виразом мого обличчя, ніби за хмарами, що віщують наближення негоди.
— Давай кажи, що там у тебе, — бурчу, роздратований його нерішучістю.
— Я сподівався, що ви дозволите мені сьогодні не йти на полювання, — зізнається він.
Ці слова він кладе до моїх ніг, наче приносину, ніби двох мертвих кроликів перед зголоднілим вовком.
Навіть оце просте прохання дратує мене. Ну хіба ж існують узагалі молодики, яким не до шмиги полювання? Що то за чоловік такий, який плазує, скрадається, навшпиньки оминає гострі кути замість того, щоб переможно крокувати світом? Мені кортить відмовити, змусити його страждати через те, що він наважується бути таким, яким є, але я стримую це бажання. Обом нам буде ліпше, якщо ми опинимось якнайдалі одне від одного.
— Гаразд, — кажу я, змахом руки наказуючи йому забиратися.
— Дякую, батьку, — каже він і квапливо йде, боячись, що я передумаю.
За його відсутності дихання моє вирівнюється, кулаки розтискаються. Лещата гніву слабшають, і я дістаю змогу роздивитися кімнату, щоб дізнатися бодай щось про її мешканця.
На столику біля ліжка три стоси книжок, присвячених складним аспектам юриспруденції. Моє запрошення на бал використане як закладка. Воно адресоване Едвардові й Ребецці Денсам. Самого цього імені достатньо, щоб усередині в мене все заточилося. Я згадую обличчя Ребекки, її запах. Відчуття її присутності. Пальці мої намацують на шиї медальйон, у якому сховано її портрет. Горе Денса — тихий біль, одна сльоза на день. Це єдине, що він собі дозволяє.