Урешті-решт я зголошуюся на компроміс — іду за два кроки від цих блазнів, достатньо далеко, щоб не треба було з ними спілкуватися, але водночас достатньо близько, щоб убезпечити себе від можливих зазіхань Лакея, якщо він вештається десь поблизу.
На нижньому майданчику сходів у вестибюлі нас зустрічає такий собі Крістофер Петтіґрю — той самий слизький хлоп, з яким під час вечері спілкувався Деніел. Це кощавий чоловік з уїдливим обличчям і темним масним волоссям, зализаним на один бік.
Він такий самий сутулий і лукавий, як я був запам’ятав. Його погляд спершу обмацує мені кишені й лише потому здіймається до обличчя. Два дні тому я розмірковував, чи не майбутня моя подоба він, бува, але якщо це й справді так, то я спасував перед його гріхами, бо цей хлоп уже трохи напідпитку, а зараз іще й з готовністю хапає пляшку, яку простягають йому приятелі. Мені самому цю пляшку не пропонують, отже, навіть відмовлятися не доводиться. Вочевидь, Едвард Денс тримається осторонь від цього наброду, і хвалити Бога за це. Зграя ця якась химерна; авжеж, вони друзі, але наче несамохіть, ніби троє чоловіків, яких викинуло на один і той самий безлюдний острів. На щастя, що далі ми відходимо від маєтку, то стриманішим стає їхній сміх, який притлумлюють вітер і злива, і змерзла рука з пляшкою ховається до затишної кишені.
— А ще на когось сьогодні Рейвенкортів пудель уже дзявкотів? — питає слизький Петтіґрю; зараз він лише пара брехливих очиць понад шарфом. — Як там його?..
Він ляскає пальцями, намагаючись пригадати.
— Чарльз Каннінгем, — кажу відсторонено, майже не дослухаючись до його слів.
Я впевнений, що там, віддалік, ховаючись за деревами, хтось за нами скрадається. Я бачу тільки силует, геть непевний, от хіба що вбраний він у лакейську ліврею. Рука моя торкається горла, і на мить я знову відчуваю доторк леза.
Здригаюся, мружу оці жахливі Денсові підсліпуваті очі, намагаючись бодай щось роздивитися, але, якщо мій ворог і справді щойно був там, його вже немає.
— Еге ж, Чарльз, трясця йому, Каннінгем, — киває Петтіґрю.
— Він що, розпитував про вбивство Томаса Гардкасла? — запитує Геррінґтон, рішучо крокуючи назустріч вітру, вочевидь, за давньою морською звичкою. — Чув, що він цього ранку спілкувався зі Стенвіном і навіть почубився з ним, — додає він.
— Оце нахаба! — форкає Петтіґрю. — А ви що скажете, Денсе? До вас він, бува, не потикався нишпорити?
— Наскільки мені відомо, ні, — озиваюся, досі вдивляючись у зарості.
Ми наближаємося до місця, де, як мені здалося, я помітив був Лакея, але тепер розумію, що цей спалах кольору — лише червона хусточка, прицвяшена до дерева на позначення шляху. Уява моя всюди в лісі бачить чудовиськ.
— І чого ж хотів Каннінгем? — кидаю, знехочу зосереджуючись на словах своїх супутників.
— То не він хотів, — пояснює Петтіґрю. — Він розпитував усіх на доручення Рейвенкорта. Схоже, старий гладун зацікавився вбивством Томаса Гардкасла.
Отакої. У подобі Рейвенкорта я дав Каннінгемові чимало доручень, але розпитувати про вбивство Томаса Гардкасла не просив. Хай там що робить наразі Каннінгем, він просто прикривається Рейвенкортовим ім’ям. Можливо, це частина його таємниці, яку він так намагається від мене приховати, — тієї самої таємниці, яку ще доведеться згадати в листі, а відтак сховати конверт із цим листом під подушками у фотелі в бібліотеці.
— І про що ж він розпитує? — питаю, уперше продемонструвавши зацікавлення.
— Та переважно про другого вбивцю, того, якого Стенвін, за його словами, поранив шротом, а той потім п’ятами накивав, — озивається Геррінґтон, ковтнувши з фляжки. — Хотів дізнатися, чи ширилися тоді чутки, що то за один, і чи хтось у змозі описати того хлопа.
— І що, був якийсь поголос? — питаю я.
— Та особисто я нічого не чув, — озивається Геррінґтон. — А навіть якби й чув, то йому б не розповів. Відрядив його під три чорти, давши перед тим прочуханки.
— А взагалі-то не дивно, що Сесіл доручив це Каннінгемові, — зауважує Саткліфф, чухаючи бакенбарди. — Він запанібрата з усією челяддю, покоївками й садівниками в Блекгіті, тож напевне знає про цей маєток більше за будь-кого з нас.
— Чому це? — питаю я.
— Він саме жив тут, коли сталося вбивство, — відповідає Саткліфф, озирнувшись на мене через плече. — Був тоді зовсім хлопчиськом, певна річ, трохи старшим за Евелін, наскільки я пам’ятаю. Подейкували, що він Пітерів байстрюк. Гелен віддала його на виховання куховарці чи щось таке. От ніколи не міг збагнути, кого вона цим покарала. — Голос його звучить задумливо, і чути такі інтонації від цієї неохайної, безформної істоти доволі химерно. — Кухарка ця нівроку, чоловік у неї на війні загинув, — бурмотить він. — Гардкасли оплатили хлопцеве навчання, і, коли він увійшов у вік, віддали його Рейвенкортові в найми.