— А з якого це доброго дива Рейвенкорт раптом зацікавився вбивством, яке сталося аж дев’ятнадцять років тому? — питає Петтіґрю.
— Попередню розвідку проводить, — відверто пояснює Геррінґтон, обходячи купку кінського гною. — Рейвенкорт же ж купує собі дружину з Гардкаслів, а отже, має заздалегідь дізнатися, що в неї за придане…
Розмова їхня хутко з’їжджає на якусь сороміцьку банальщину, але я й досі розмірковую про Каннінгема. Минулого вечора він тицьнув Дербі в руки записку, у якій було написано «Усі вони», і сказав, що збирає гостей на доручення одного з моїх майбутніх утілень. Можна припустити, що це означає, ніби я можу йому довіряти, але, поза всякими сумнівами, у Блекгіті він має також і свої власні справи. Мені відомо, що він позашлюбний син Пітера Гардкасла й що розпитує про вбивство свого зведеного брата. Десь поміж цими двома фактами й приховано таємницю, яку він так ревно зберігає, що аж дозволив себе шантажувати через це.
Стискаю зуби. Як мені кортить знайти в цьому будинку бодай одну людину, яка є саме тою, ким видається на перший погляд!
Рухаємося брукованою стежкою до стайні, а відтак розвертаємося на південь і простуємо нескінченною дорогою до селища, аж нарешті дістаємося до сторожівні. Вервечкою проштовхуємося вузеньким коридором, струшуємо краплі дощу з плащів і вмощуємо їх на кілках, нарікаючи на негоду.
— Сюди, сюди! — гукають із-за дверей праворуч.
Ідемо на голос і опиняємося в похмурій вітальні, освітленій полум’ям каміна. У фотелі біля вікна сидить лорд Гардкасл.
Він закинув ногу на ногу, на колінах лежить книжка. Лорд Пітер на вигляд трохи старший за свій портрет, хоча й досі кремезний і дужий на вигляд. Темні брови насуплені у формі літери V, стрілкою показуючи на довгий ніс і сумовиті губи зі скорботно вигнутими донизу кутиками. У лорді Пітері й досі відчувається чоловіча врода, хоча й доволі пошарпана: від колишньої чарівливості вже лишилися практично самі спогади.
— Якого біса ми мусимо зустрічатися аж тут? — невдоволено питає Петтіґрю, важко опускаючись у фотель. — У вас же непоганий… — Він махає рукою в бік Блекгіту, — …ну, тобто щось доволі схоже на маєток.
— Цей бісів будинок став справдешнім прокляттям нашої родини вже тоді, коли я був хлопчиськом, — одказує Пітер Гардкасл, наповнюючи п’ять келихів. — Я без крайньої потреби туди ані ногою.
— Можливо, слід було згадати про це до того, як улаштовувати оце вульгарне збіговисько? — цікавиться Петтіґрю. — Ви що, і справді збираєтеся оголосити про заручини Евелін просто в річницю вбивства власного сина?
— Невже ви гадаєте, що це моя ідея? — питає Гардкасл, грюкнувши пляшкою по столу й роздратовано глянувши на Петтіґрю. — Ви вважаєте, що я сюди з власної волі приїхав?
— Угамуйтеся, Пітере, — заспокоює його Саткліфф, важко зводиться й незграбно плескає друга по плечу. — Крістофер бурчить через те, що… що він завжди й усім незадоволений.
— Авжеж, — бурмотить Гардкасл; те, як побуряковіли його щоки, свідчить, що ставитися з розумінням до чиїхось коників він не збирається. — Просто… Гелен поводиться з біса химерно, а тепер ще й це. Зеленого поняття не маю, як усе це витримати.
Він і надалі наповнює келихи; зніяковілу мовчанку порушує лише дощ, який тарабанить у шиби.
Особисто мене тішать і крісло, і тиша.
Мої супутники йшли доволі швидко, і я насилу встигав за ними. Наразі мені треба відхекатися, а гордість потребує зробити це якомога непомітніше. Замість долучитися до розмови, я роздивляюся довкола, але в кімнаті дивитися нема на що. Приміщення довге й вузьке, меблі посунуті попід стіни й скидаються на уламки, які після кораблетрощі викинуло на берег. Хідник вичовганий, шпалери з квітковим візерунком неоковирні. Повітря аж стужавіло — воно таке затхле, наче попередні власники так і сиділи тут, допоки не розсипалися на порох. У сторожівні не так незатишно, як у східному придомку, де влаштувався Стенвін, але все одно доволі дивно, що господар маєтку вирішив оселитися саме тут.
Мені ще не випадало нагоди спитати, яка роль лорда Гардкасла у вбивстві доньки, але те, яке помешкання він собі обрав, свідчить, що він бажає лишатися поза полем зору. Питання лише в тому, нащо вона йому, оця непримітність.
Гардкасл роздає нам келихи й знову сідає. Він гріє свій келих у долонях, наче збираючись на думці. У всіх його рухах — зворушлива незграбність, яка враз нагадує мені Майкла.