Коли я нарешті завершую митися, вода у ванні геть чорна, і настрій у мене такий самий. Понуро витираюся рушником і роздивляюся стос випрасуваного одягу, який приніс камердинер. Убрання здається мені якимось аж надміру манірним, але, передивившись уміст одежної шафи, я враз розумію, що завдання, яке перед ним стояло, виявилося не з легких. Беллів гардероб (так, я й досі не спромігся усвідомити, що він і я — одна й та сама особа) — це кілька однакових костюмів, два смокінги, мисливський стрій, дюжина сорочок і кілька камізельок. Усі вони різних відтінків сірого й чорного — непоказний однострій людини, що веде надзвичайно безлике життя. Те, що ця істота могла спровокувати когось до насильства, найхимерніше в сьогоднішніх ранкових подіях.
Хутко вдягаюся, але нерви в мене такі розшарпані, що для того, щоб примусити себе рушити до дверей, доводиться глибоко вдихнути й навіть приголубити себе самого різким словом. Інстинкт підказує, що я маю щось покласти до кишені, перш ніж полишити кімнату, і рука мимоволі тягнеться до креденця, але безпорадно завмирає. Отже, я мусив узяти щось, чого зараз там немає, але от що саме, не пам’ятаю. Мабуть, мене переслідують старі звички Белла, тінь мого колишнього життя. Цей потяг такою мірою потужний, що я почуваюся вкрай химерно, виходячи з кімнати з порожніми руками. На жаль, єдина річ, яку я приніс із лісу, — це той бісів компас, але тепер і він десь подівся. Либонь, його забрав мій самарянин — той, кого доктор Діккі назвав Деніелом Коулріджем.
Пойнятий хвилюванням, виходжу до коридору.
Усі спомини, що в мене наразі є, — це те, що відбулося вранці, та й навіть їх мені годі втримати в пам’яті.
Челядник, якого я перестрів, пояснює мені, як пройти до вітальні. Вона виявляється за обідньою залою, на іншому боці мармурового вестибюля, куди я увірвався сьогодні вранці. Місце неприємне: панелі темного дерева й криваво-червоні запони викликають асоціації з величезною домовиною; вугілля тліє в каміні, наповнюючи повітря мастким згаром. Тут зібралися десь із дюжину гостей, і, попри те що стіл заставлений холодними наїдками, більшість присутніх вмостилася в обіпнутих шкірою фотелях чи стоїть біля вікон у свинцевих рамах, похмуро дивлячись на негоду, що вирує там, зовні. Покоївка у фартуху, заляпаному джемом, непомітно сновигає між панством, збираючи брудні тарілки й спорожнілі келихи на величезну срібну тацю, яку насилу втримує. Опасистий чолов’яга в зеленому твідовому мисливському строї вмостився за фортепіано в кутку й награє якусь сороміцьку пісеньку — щоправда, смак присутніх ображає радше невправне виконання, ніж зміст. На піаніста ніхто не звертає уваги, хоча він аж зі шкіри пнеться.
Уже майже полудень, а Деніела немає. Тому я роздивляюся карафки в буфеті, зеленого поняття не маючи щодо їхнього вмісту й не уявляючи, який із цих напоїв мені до смаку. Урешті-решт наливаю собі якоїсь брунатної рідини й озираюся на інших гостей, сподіваючись побачити в чиїхось очах вогник упізнання. Якщо один із присутніх на мене напав, він достеменно не стримає роздратування, побачивши, що я живий-здоровий. Авжеж, якщо лиходій себе викриє, мій мозок його впізнає?.. Певна річ, за умови, що мене взагалі стане на те, щоб відрізнити присутніх одне від одного. Майже всі чоловіки тут — галасливі, мордаті нахаби у твідових мисливських строях, а жінки вбрані в скромні спідниці, лляні блузи й кардигани. На відміну від своїх гучних супутників, вони поводяться тихо й статечно, нишком споглядаючи мене краєм ока. Враження таке, що за мною спостерігають крадькома, наче за якимось екзотичним птахом. Страшенно неприємне відчуття, хоча причини такої поведінки цілком зрозумілі. Деніел, розпитуючи присутніх, не міг не згадати про те, у якому я стані. Тож тепер мимоволі я також став для тутешніх гостей розвагою.
Стискаючи келих, намагаюся відволіктися, дослухаючись до розмов навколо, але враження таке, що я запхав голову просто в трояндовий кущ. Половина присутніх нарікає, інша половина — це ті, на кого вони нарікають. Їм не подобається житло, їжа, челядь, що ледарює замість бути напохваті, віддаленість маєтку й те, що їх сюди привезли замість пояснити, як дістатися самотужки (одначе тільки Бог віда, як би вони знайшли цей будинок у глушині). А понад усе, втім, усіх дратує негостинність леді Гардкасл, яка й досі не вийшла до панства попри те, що багато з гостей прибули до Блекгіту ще напередодні ввечері, тому її відсутність вони розцінюють як особисту образу.