— Ну ж бо, Крістофере, ви ж маєте бути готовим мене вислухати. Стенвін — це саме та причина… — Його посірілим обличчям проносяться грозові хмари сорому. — Ну, може, Елспет і не пішла б, якби…
Петтіґрю надпиває з келиха; він не докоряє, не заохочує, але я бачу, як червоніє в нього шия, як пальці стискають келих — так міцно, що аж нігті білішають.
Гардкасл квапливо переключається на мене.
— Хай навіть Стенвін тримає нас за горло, але ми можемо звільнитися, якщо діятимемо всі разом! — каже він, ударяючи стиснутим кулаком по долоні. — Тільки якщо ми доведемо йому, що здатні на відсіч, він до нас дослухається.
Саткліфф пирхає:
— Та це ж…
— Стривайте-но, Філіпе, — перериває його Геррінґтон. Погляд морського офіцера прикипів до Гардкасла. — То що саме у вас є на Стенвіна?
Гардкасл підозріливо зиркає на двері, потім стишує голос.
— У нього є дитина, яку він десь приховує, — каже він. — Ховає її, адже боїться, що цим фактом можуть скористатися проти нього. Але Деніел Коулрідж стверджує, що з’ясував ім’я малечі.
— Той картяр? — питає Петтіґрю. — А він до цього який стосунок має?
— Та якось не випало слушної нагоди про це розпитати, старий, — озивається Гардкасл, погойдуючи келих у долонях. — Є такі темні місцини, куди можуть потикатися лише деякі, іншим туди зась.
— Подейкують, що він платить половині лондонської челяді за відомості про їхніх панів, — озивається Геррінґтон, випнувши губу. — Я б не здивувався, якби з’ясувалося, що те саме відбувається в Блекгіті. А Стенвін, авжеж, пропрацював тут достатньо довго, щоб його таємниця стала відома. Знаєте, а в цьому, схоже, щось є…
Слухаючи, як вони обговорюють Деніела, я відчуваю якесь химерне хвилювання. Я вже впродовж певного часу знаю, що він моя остання подоба, але, оскільки діє він у моєму майбутньому, ніколи вповні не асоціював його із собою. Бачити, як наші розслідування поєднуються, — це приблизно те саме, що вгледіти на обрії жаданий острів. Нарешті між нами пролягає шлях, що веде мене до нього!
Гардкасл зводиться, гріє руки біля каміна. Тепер, коли його освітлює полум’я, я бачу, що роки забрали в нього набагато більше, ніж дали. Невпевненість наче підточила його зсередини, позбавила навіть натяку на міць і силу. Ця людина розламана навпіл, і потім ці половинки поєднані абияк. Мені здається, що я бачу між ними шпарину у вигляді дитячого силуету.
— А чого від нас сподівається Коулрідж? — питаю я.
Гардкасл дивиться на мене порожніми, невидющими очима.
— Перепрошую? — питає він.
— Ви сказали, що в Деніела Коулріджа є дещо на Стенвіна, а це означає, що він хоче навзамін щось отримати й від нас. Як на мене, саме з цієї причини ви всіх нас тут зібрали.
— Саме так, — підтверджує Гардкасл, смикаючи на піджаку ґудзик, що теліпається на одній нитці. — Йому потрібна послуга.
— Одна послуга? — уточнює Петтіґрю.
— По одній послузі від кожного з нас з обіцянкою, що ми виконаємо його прохання, хай би коли він до нас звернувся й хай би про що попросив.
Усі присутні ззираються, на обличчях сумнів. Почуваюся шпигуном у ворожому таборі. Я не впевнений, що саме замислив Деніел, але, вочевидь, маю зараз зробити так, щоб ця розмова завершилася на його користь.
На мою користь. Хай там про яку послугу йдеться, сподіваюся, вона допоможе звільнитися з цього жахливого місця мені й Анні.
— Я за, — кажу бундючно. — Стенвіна давно вже час прижучити.
— Згоден, — приєднується Петтіґрю, махаючи рукою, щоб відігнати від обличчя цигарковий дим. — Надто вже довго він тримав мене за горло. Що скажете, Кліффорде?
— Згоден, — киває старий моряк.
Усі голови обертаються до Саткліффа, який роззирається, видивляючись щось у кутах.
— Одного біса на іншого міняємо, — зауважує нарешті адвокат-нечупара.
— Можливо, — погоджується Гардкасл. — Але, Філіпе, я також читав Данте. Не всі кола пекла однакові. То що скажете?
Саткліфф знехочу киває, прикипівши поглядом до келиха.
— От і добре, — підсумовує Гардкасл. — Я зустрінуся з Коулріджем, а ще до вечері ми розберемося зі Стенвіном. Якщо все буде добре, покладемо цьому край іще до того, як оголосимо про заручини.
— І ми з однієї кишені потрапимо до іншої, — бурчить Петтіґрю, вихиляючи залишки з келиха. — Оце приємно бути джентльменом!
35
Коли обговорення справи завершено, Саткліфф, Петтіґрю й Геррінґтон так само вервечкою виходять з вітальні, оповиті цигарковим димом. Сам Пітер Гардкасл підходить до грамофона, який стоїть на креденці. Бавовняною хустинкою витирає пил із платівки, опускає голку й клацає вимикачем. З широкого бронзового розтруба лунає Брамс.