Махнувши іншим рукою — мовляв, на мене не чекайте, — я зачиняю двері до коридору. Пітер сідає біля вогню й поринає в задуму. Він і досі не помітив моєї присутності, і мені здається, що нас розділяє глибочезна прірва, хоча насправді між мною й ним лише кілька кроків. Денсова стриманість змушує його зволікати.
Він не любить, коли його відволікають, і самому йому не до шмиги дошкуляти іншим. До того ж запитання, які я маю поставити, дуже особисті, а це тільки ускладнює справу. Я просто загруз у Денсових манерах. Два дні тому це б узагалі не стало мені на заваді, але кожна нова подоба сильніша за попередню, тому чинити опір Денсові — це все одно, що йти проти шквального вітру.
Згідно з вимогами етикету, ввічливо кашляю. Гардкасл озирається у своєму кріслі й бачить мене біля дверей.
— А, друже Денс… — каже він. — Щось забули?
— Я сподівався, що ми можемо поговорити наодинці.
— Щось не так зі шлюбним контрактом? — нашорошується він. — Мушу визнати, я переймався, що Саткліфф аж надто часто зазирає в пляшку…
— Ідеться не про Саткліффа, а про Евелін, — кажу я.
— Евелін… — повторює він. Нещодавня тривога змінюється втомою. — Так, авжеж. Ходіть-но сюди, сідайте поближче до вогню, у цьому бісовому будинку так зимно, що не варто ще й на протязі стояти…
Поки я вмощуюся у фотелі, він підсмикує холоші й простягає ноги до вогню. Хай там які в нього грішки, але манери в лорда Пітера й справді бездоганні.
— Отже, — каже він трохи згодом, вирішивши, що вимог етикету тепер дотримано. — То що там з Евелін? Напевне, вона відмовляється виходити заміж?
Зеленого поняття не маючи, як би це вишукано сформулювати, я вирішую йти навпростець.
— Боюся, усе куди серйозніше, — кажу я. — Хтось хоче вбити вашу доньку.
— Убити? — супиться він, аж тоді всміхається кутиками губ, наче очікуючи на продовження жарту. Переконавшись, що я цілком щирий, Гардкасл подається вперед, спантеличено скривившись.
— Ви серйозно? — питає він, зціпивши руки.
— Так.
— У вас є якісь здогади щодо того, хто й чому хоче це зробити?
— Мені відомо тільки, як саме це має статися. Її примушують накласти на себе руки, бо інакше загине хтось, хто їй дорогий. Про це її повідомили листом.
— Листом? — форкає він. — Як на мене, це якась дурня. Можливо, просто якась безглузда гра. Ви ж знаєте, дівчата на таке здатні.
— Це не гра, Пітере, — кажу серйозно, і вираз сумніву з його обличчя де й дівається.
— Чи можу я дізнатися, звідки вам стало про це відомо?
— Звідтіля ж, звідки я про все дізнаюся. Я просто вмію слухати.
Він зітхає, смикає себе за кінчик носа, зважує подумки почуте й особистість того, хто повідомив йому цю інформацію.
— То ви гадаєте, що хтось намагається зірвати нашу угоду з Рейвенкортом? — питає він.
— Я ще про це не думав, — озиваюся, спантеличений його реакцією.
Я сподівався був, що він перейматиметься через доньку, може, гарячково метикуватиме, як її врятувати. Але Евелін для нього лише супутня обставина. Єдине, що він боїться втратити, — це гроші.
— Як гадаєте, кому на користь могла б піти смерть Евелін? — питаю я, намагаючись приховати раптову відразу до цього чоловіка.
— Ворогів мають усі, існує чимало шляхетних родин, які б залюбки подивилися, як ми збанкрутуємо. Але ніхто з них не зважився б на таке. От поголос, плітки на вечірках, дошкульні коментарі в «Таймс» — це їхня зброя… Ви ж розумієте, про що я…
Він роздратовано плескає долонею по бильцю.
— Хай йому грець, Денсе, ви певні? Щось воно наче якось аж занадто…
— Я цілком і повністю впевнений, і, відверто кажучи, мої підозри стосуються мешканців Блекгіту, — відповідаю я.
— Хтось із челяді? — питає він, стишивши голос і кидаючи оком на двері.
— Гелен, — кажу я.
Ім’я дружини діє на нього так, наче йому дали стусана.
— Гелен?! Та ви, мабуть… Тобто… Боже милий!..
Обличчя його буряковіє, слова аж киплять на губах, зриваються з них нестримним потоком. Я відчуваю, що мені й самому пашіють щоки. Для Денса ця розмова — геть-чисто отрута.
— Евелін дала зрозуміти, що стосунки в них остаточно зіпсуті, — кажу, квапливо кидаючи слова, наче прокладаючи стежку з каменів у твані.
Гардкасл підступається до вікна, стоїть там якийсь час спиною до мене. Правила пристойності не дозволяють йому лаятися, хоча я бачу, як він тремтить, як нервово стискає руки за спиною.
— Не заперечуватиму, що Гелен не надто прихильна до Евелін, але без неї ми збанкрутуємо вже за кілька років, — каже він, зважуючи кожне слово, наче в такий спосіб намагається приборкати гнів. — Дружина б не поставила під загрозу наше майбутнє.