— Карвер і Гелен кохали одне одного, — каже він гірко. — Наш шлюб ніколи не був… Просто в мене було ім’я, у родини Гелен — гроші. Це був розрахунок — хтось би навіть сказав «удалий розрахунок», — але між нами ніколи не було прихильності. Карвер і Гелен зростали разом, його батько був єгерем у маєтку її родини. Вона приховувала від мене ці стосунки. Але, коли ми побралися, саме вона перевезла Карвера до Блекгіту. На жаль, вона дізналася про мої власні позашлюбні зв’язки, тож наше подружнє життя пішло шкереберть, а за рік чи трохи більше вона вже опинилася в ліжку Карвера й незабаром завагітніла.
— Але ж ви не виховували Каннінгема як власного сина?
— Ні. Хоча під час вагітності вона змусила мене повірити, ніби ця дитина від мене, але насправді й сама до пуття не була певна, хто ж із нас батько. А я й далі з нею… Чоловіки мають певні потреби, ви ж розумієте?..
— Так, здається, розумію, — кажу зимно, згадавши кохання й повагу, які стільки років панували в шлюбі самого Денса.
— Хай там як, коли народився Каннінгем, я був на полюванні, тому Гелен доручила повитусі нишком винести немовля з маєтку й віддати до селища. Коли я повернувся, мені сказали, що дитина померла під час пологів, але за шість місяців потому, коли вона переконалася, що малий був не надто схожий на Карвера, дитя з’явилося на нашому порозі. Його притягла якась повія, з якою я мав нещастя розважитися в Лондоні. Вона ж залюбки взяла в моєї дружини гроші й заходилася стверджувати, ніби це маля моє. Гелен удала жертву, наполягла, щоб ми прийняли малого, і, соромно зізнатися, я погодився. Ми віддали хлопця куховарці, місіс Драдж, яка виховала його як власного сина. Хочете — вірте, хочете — ні, та ми й справді потім прожили кілька спокійних років. Одне за одним з’явилися на світ Евелін, Томас і Майкл, і якийсь час ми були щасливою родиною…
Протягом усієї цієї розповіді я вдивляюся в його обличчя, сподіваючись побачити на ньому бодай якісь емоції, але він просто невиразно перелічує факти. Мене знову приголомшує черствість цієї людини. Годину тому я припустив був, що Томасова смерть спопелила душу батька, але зараз я розмірковую, чи, бува, не є той ґрунт неродючим від самого початку. У душі цієї людини живе одне — корисливість.
— А звідки ви дізналися правду? — питаю я.
— Це сталося випадково, — озивається він, спираючись долонями на стіну обіч вікна. — Я вийшов прогулятися й наткнувся на Карвера й Гелен, які сперечалися щодо майбутнього хлопця. Вона все визнала.
— То чому ви з нею не розлучилися? — питаю я.
— Щоб усі дізналися про мою ганьбу? — питає він з огидою. — Позашлюбними дітьми тепер нікого не здивуєш, але уявіть лишень, який поголос пішов би, якби довідалися, що Пітерові Гардкаслу наставив роги звичайний садівник. Ні, Денсе, такого допустити було не можна!
— А що сталося після того, як ви довідалися правду?
— Я дозволив Карверу поїхати, дав йому день на те, щоб він забрався з маєтку світ за очі.
— І за цей день він устиг убити Томаса?
— Саме так, він наче сказився через нашу сварку, і… і… — Очі його каламутні, почервонілі від алкоголю. Ще б пак, адже впродовж усього ранку він вихиляв келих за келихом. — А за кілька місяців до Гелен прийшов Стенвін і став вимагати гроші за мовчання. Розумієте, Денсе, мене ж не шантажують напряму. Шантажують Гелен, а разом з тим під загрозою моя репутація. Авжеж, я йому плачу.
— А як щодо Майкла, Евелін і Каннінгема? — питаю я. — Їм щось із цього відомо?
— Наскільки я знаю, ні. Таку таємницю й без того важко зберігати, щоб іще з дітлахами нею ділитися.
— А Стенвін звідки дізнався?
— Я впродовж дев’ятнадцяти років ставив собі те саме запитання, але й досі не спромігся знайти на нього відповідь. Можливо, вони з Карвером приятелювали, челядь же спілкується між собою. Хай там як, але я в глухому куті. Усе, що мені відомо, — це те, що, коли бодай слово випливе, мені край. Рейвенкорт ненавидить скандали, і він не стане одружуватися з дівчиною з родини, прізвище якої фігурує на першій шпальті газет…
Він стишує голос, той звучить розлючено й нетверезо. Лорд Гардкасл тицяє в мене пальцем.
— Зробіть так, щоб Евелін була жива, і я виконаю будь-яке ваше прохання. Я не дозволю цій сучці залишити мене без статків, Денсе. Не дозволю.
36
Пітер Гардкасл поринає в п’яну задуму, так міцно стискаючи келих, наче боїться, що хтось на нього зазіхне. Вирішивши, що більше жодної користі з нього все одно не буде, я беру яблуко з таці з фруктами й вислизаю з кімнати, квапливо перепросивши. Двері зачиняю, щоб його вельможність не помітив, що я йду сходами нагору. Мені треба поговорити з Ґолдом, і ліпше зробити це, не наражаючись на зайві запитання.