На горішньому майданчику сходів мене вітає протяг, крутиться дзиґою, прослизає крізь надтріснуті шиби й шпарини попід дверима, шурхотить падолистом, що валяється на підлозі. Згадую, що цим самим коридором уже йшов раніше в подобі Себастіана Белла разом з Евелін, шукаючи дворецького. Химерно думати про них тут і зараз, а ще химерніше пам’ятати, що Белл і я насправді та сама особа. Його боягузтво мені просто огидне, але наразі, коли між нами вже ніби з’явилася певна відстань, я почуваюся наче відокремленим від нього. Він немов дурнувата історія, підслухана під час вечірки. Чужа ганьба.
Денс зневажає таких людей, як Белл, але я не можу його судити. Я зеленого поняття не маю, ким я є за межами Блекгіту чи як я міркую сам на сам, коли не обмежений чужим розумом. Хтозна, може, я точнісінько такий самий, як Белл… І взагалі хіба ж це аж так погано? Я заздрю його таланту співчувати так само, як Рейвенкортовому меткому розуму і Денсовому вмінню бачити сутність речей крізь габу омани. Якщо якісь із цих якостей залишаться в мене потім, коли мені вдасться вибратися з Блекгіту, я ними пишатимуся.
Переконавшись, що в коридорі я сам-один, заходжу до кімнати, де до стелі підвішений за змотужені зап’ястки Ґреґорі Ґолд. Він щось бурмотить, смикається від болю, наче намагається викараскатися з якогось нескінченного жасного сну. Співчуття спонукає мене звільнити його, але якщо Анна залишила його в такому стані, то, цілком очевидно, вона мала для цього якісь вагомі підстави.
Хай там як, мені треба з ним поговорити. Отже, я його струшую — спочатку легенько, потім дужче. Жодної реакції. Даю йому ляпаса, потім плескаю в обличчя водою з глека, що знайшовся поряд, але художник не реагує. Жах якийсь. Снодійне доктора Діккі дуже сильне, і, хоч як Ґолд намагається, оговтатися в нього не виходить. Мене нудить, остуда проймає аж до самісіньких кісток. Аж дотепер жахи майбутнього здавались якимись непевними, хиткими примарами, темними силуетами, що маячили віддалік за габою туману. Але ж оце-от я, оце моя доля.
Зводжуся навшпиньки й відгортаю його рукави, щоб роздивитися порізи на руках, які він показав мені вночі.
— Не виходьте з карети, — бурмочу, згадавши його попередження.
— Відійдіть від нього, — раптом чую за спиною голос Анни. — А тепер розверніться. Повільно. Двічі я не повторюватиму.
Роблю, як вона каже.
Дівчина стоїть у дверному отворі, націливши на мене рушницю. Біляве волосся вибилося з-під чіпця, вираз обличчя лютий. Руки не тремтять, палець лежить на гачку. Один хибний рух — і вона, я цього певен, достеменно пристрелить мене, щоб захистити Ґолда. Хай там які негаразди чатують на мене попереду, усвідомлення того, що ти комусь аж такою мірою небайдужий, зворушує навіть холодне серце Денса.
— Це я, Анно, — кажу я. — Це Ейден.
— Ейден?..
Дуло рушниці трохи опускається. Вона підступається на крок, дихання торкається мого обличчя. Дівчина вивчає мої нові, порізьблені зморшками риси.
— У нотатнику є згадка про те, що ви постарієте, — каже вона, перехоплюючи рушницю однією рукою. — Утім у ньому не уточнюється, що ваше нове обличчя буде похмурим, наче надгробок.
Вона киває на Ґолда.
— Милуєтеся, так? — питає вона. — За твердженням доктора, це він сам себе порізав. Просто розкраяв зап’ястки на рам’я.
— Але навіщо? — жахаюся, намагаючись уявити, що могло б змусити мене завдати собі самому таких ушкоджень.
— А це вже вам ліпше знати, — форкає вона. — Давайте-но поговоримо там, де бодай трішечки тепліше.
Я йду за нею далі коридором до кімнати, де дворецький любесенько спить собі під білими бавовняними простирадлами. Світло ллється з високого вікна, у каміні жевріє полум’я. Подушка заляпана висохлими плямами крові, але, якщо не зважати на це, картина просто ідилічна — лагідна й затишна.
— Він іще не приходив до тями? — питаю, кивнувши на дворецького.
— Лише на мить, іще в кареті. Ми оце щойно приїхали. Бідолаха ледве дихав. А як щодо Денса? Який він? — питає Анна, ховаючи рушницю попід ліжко.
— Похмурий, ненавидить сина, а так наче й нівроку. Принаймні кращий за Джонатана Дербі, — кажу я, наливаючи собі склянку води з глека, що стоїть на столі.
— Я з Дербі вранці бачилася, — каже вона неуважно. — Уявляю, якою мірою неприємно опинитися в нього в голові.
— Еге ж, — погоджуюся, кидаючи їй яблуко, яке забрав з вітальні. — Ви сказали йому, що зголодніли, тому я вам дещо приніс. Не певен, чи змогли ви відтоді бодай щось перехопити.