— То розкрийте це бісове вбивство, як і наказав вам Моровий Лікар! Довіртеся йому: він же ж пояснив уже вам, що Евелін не врятувати!
— Я не можу йому довіряти, — кажу, потроху втрачаючи самовладання, і відвертаюся від неї.
— Але чому ні? Адже все сталося точнісінько так, як він говорив! Він…
— Він сказав, що ви мене зрадите! — вигукую я.
— Що?
— Він сказав, що ви мене зрадите, — повторюю, вражений власним зізнанням.
Аж дотепер я жодного разу не вимовляв цього звинувачення вголос, вважав за краще ігнорувати його, але воно все одно жило там, у мене в думках. Тепер, коли я нарешті виголосив це, можливість того, що таке справді станеться, здається цілком імовірною, і це мене хвилює. Адже Анна має рацію: усе решта, про що попереджав мене Моровий Лікар, збулося, і, хоч який сильний зв’язок існує між мною й цією жінкою, я не можу бути цілковито впевненим у тому, що вона не зрадить мене.
Вона відсахується, наче я її вдарив. Хитає головою.
— Я ніколи… Ейдене, я б ніколи цього не зробила, присягаюся…
— Він сказав, що ви пам’ятаєте про наш попередній цикл більше, ніж кажете, — одказую я. — Чи це й справді так? Чи є щось, що ви від мене приховуєте?
Вона вагається.
— Чи це так, Анно? — вимогливо питаю я.
— Ні, — каже вона з притиском. — Він просто намагається нас посварити, Ейдене! Я не знаю, з якою метою він це робить… але вам ліпше не слухати його.
— У тім-то й річ! — відгукуюсь я. — Якщо Моровий Лікар каже мені правду щодо Евелін, то його твердження щодо вас також правдиві! А я йому не вірю. Я гадаю, він чогось домагається, чогось, про що ми не знаємо… і використовує нас, щоб домогтися своєї мети!
— Навіть якщо це так, я не розумію, чому ви такою мірою забрали собі в голову, що вам треба врятувати Евелін! — каже Анна, досі не оговтавшись після почутого.
— Тому що хтось намагається її вбити! — кажу задихаючись. — І цей хтось робить це не власноруч, натомість він знущається з неї, домагаючись, щоб вона сама наклала на себе руки, щоб вона вкоротила собі віку у всіх на очах. Це жорстоко, а цей лиходій тішиться! І я не можу… Одне слово, байдуже, подобається нам Евелін чи ні, має Моровий Лікар слушність чи ні, не можна вбивати людину й перетворювати це на виставу! Вона невинна жертва, і ми можемо все це зупинити! Ба більше, ми мусимо це зробити!
Замовкаю, захекавшись, і раптом усвідомлюю, що запитання, які ставила мені Анна, наче розбурхали всередині мене якийсь непевний спомин. Ніби хтось розсунув завісу, і за нею я мигцем побачив людину, якою був раніше. Провина й горе — саме це ключ до мого колишнього «я». Тепер я цього певен. Саме вони привели мене до Блекгіту. Саме через них я почуваюся зобов’язаним урятувати Евелін. Але початкова мета, з якою я тут з’явився, полягає не в цьому. Зовсім не в цьому.
— Був іще хтось… — кажу звільна, хапаючись за тоненьку ниточку споминів. — Здається, жінка. Саме через неї я сюди приїхав… але я не зміг її врятувати.
— Як її звали? — питає Анна, торкаючись моєї вкритої зморшками руки й зазираючи в обличчя.
— Не пам’ятаю, — кажу я. У голові аж стугонить від напруги.
— Це була я?
— Не знаю, — повторюю я. Спомин вислизає. На щоках у мене сльози, у грудях пече. Я почуваюся так, наче когось втратив, але навіть гадки не маю, кого саме. Дивлюся в широко розверсті карі очі Анни.
— Нічого не пам’ятаю, — бурмочу кволо.
— Мені так шкода, Ейдене.
— Не треба, — озиваюся, відчуваючи, як повертаються сили. — Ми виберемося з Блекгіту, присягаюся, але діятиму я так, як сам уважаю за потрібне. Я зроблю все так, що в нас усе вийде, просто повірте мені, Анно.
Я сподіваюся почути якісь заперечення, але вона натомість усміхається. Ця усмішка мене бентежить.
— То з чого почнемо? — питає дівчина.
— Я збираюся відшукати Гелен Гардкасл, — кажу, витираючи обличчя хусточкою. — У вас є якісь новини щодо Лакея? Минулої ночі він убив Дербі, і я не сумніваюся, що він і по Денсову душу прийде.
— Власне, я тут дещо надумала. — Вона зазирає під ліжко й видобуває звідти альбом для замальовок, який розгортає й кладе мені на коліна.
Це той самий альбом, у який вона раз у раз зазирає, але в мене не виходить видивитися в ньому жодного хитромудрого мережива причин і наслідків. Як на мене, сторінки заповнені якоюсь маячнею.
— Мені ж начебто не можна це бачити? — цікавлюся, схиливши голову, щоб прочитати її нерозбірливий почерк, ще й догори дриґом. — Яка честь!
— Ніяка це не честь, я дозволяю вам побачити тільки те, що потрібно, — озивається вона.