На сторінці обведені колом попередження, нашкрябані нашвидкуруч замальовки подій цього дня, набазграні квапливою рукою уривки розмов — усе хаотично, без жодного контексту, який міг би їх пояснити. Я впізнаю кілька моментів, серед яких стрімкий начерк того, як Ґолд гамселить дворецького, але більшість цієї писанини для мене позбавлена жодного сенсу.
І лише роздивляючись цей обурливий безлад, я помічаю, що Анна намагалася сяк-так його впорядкувати. Олівцем вона сумлінно понадписувала якісь примітки: власні здогади, указівки точного часу… Усі наші розмови занотовані, позначені покликання на попередні події, ретельно виокремлено корисну інформацію.
— Сумніваюся, що ви зможете знайти тут щось корисне, — каже Анна, спостерігаючи за моїми спробами розібратися. — Я отримала цей альбом від одного з ваших утілень. З тим самим успіхом він узагалі міг би бути написаний іноземною мовою. Переважну більшість записів важко зрозуміти, але я дещо додала, усі ті відомості про ваші подоби, які наразі маю. Тут геть усе, що мені відомо. Інформація про кожне ваше втілення і його дії. Це єдине, що я наразі здатна зробити, але записи неповні. Є прогалини. Саме тому мені потрібно, щоб ви розказали мені, коли найкраще буде побачитися з Беллом.
— З Беллом? Але навіщо?
— Цей Лакей вистежує саме мене, отже, ми повідомимо йому, де мене шукати, — каже вона, квапливо записуючи щось на аркуші паперу. — А тоді залучимо ще кілька ваших подоб і накинемося на нього, щойно він видобуде ножа.
— І як ми заманимо його до пастки? — питаю я.
— За допомогою оцього. — Вона вручає мені записку. — Якщо ви розповісте, як провів день Белл, я покладу цю записку там, де він достеменно її знайде. А потім побіжно згадаю про це, коли буду на кухні, і вже за годину про зустріч буде відомо всім і кожному в цьому будинку. Лакей достеменно про неї дізнається.
Не полишайте Блекгіту. Від вас залежить не лише власне життя, але й багато інших. Зустрінемося біля гробівця на фамільному цвинтарі о двадцять по десятій вечора, я тоді вам усе поясню.
З любов’ю
Анна
Я повертаюся подумки до того вечора, коли Белл та Евелін з револьвером у руці йшли вогким цвинтарем, де врешті-решт знайшли хіба тіні й розбитий компас, заляпаний кров’ю. Якщо це передвісник нашого майбутнього, то він якось не вельми надихає. Але хто сказав, що все буде саме так? Це просто ще один фрагмент прийдешнього, який поки що не пов’язаний із загальною картиною — це станеться лише згодом, тоді, коли прийдешнє перетвориться для мене на теперішнє. Лише тоді я збагну, що все це означає.
Анна чекає на мою відповідь, а отже, збентеження, яке мене поймає, — недостатня причина для заперечень.
— Ви знаєте, чим усе це завершиться? Спрацює наш задум чи ні? — питає вона, нервово бгаючи манжету.
— Не знаю. Але, хай там як, це все одно найкращий план з тих, що ми наразі маємо, — кажу я.
— Але самі ми не впораємося, а ваших подоб стає дедалі менше.
— Не хвилюйтеся, я знайду підмогу.
Я беру авторучку й додаю до записки ще один рядок, який урятує бідолаху Белла від чергових негараздів.
До речі, не забудьте про рукавички, вони вже от-от займуться.
37
Коней чути звіддалік — десятки підків цокають бруківкою там, попереду. І запах теж не бариться — затхлий, змішаний зі смородом гною, такий густий, що навіть вітер його не розвіює. Отже, спершу я відчуваю їхню присутність, а вже потім їх бачу — десь із три десятки запряжених у карети коней, яких виводять зі стаєнь на дорогу, що веде до селища.
Коней за вуздечки ведуть стайничі, убрані в однострої: картузи, білі сорочки, широкі сірі штани. Через це вбрання відрізнити їх один від одного практично неможливо, так само як і тих коней, про яких вони дбають.
Нашорошено кидаю оком на копита цих тварин. Раптово згадую, як іще хлопчиком випав із сідла, як кінське копито вгатило мене в груди, як тріснули кістки…
«Не піддавайтеся Денсові».
Зусиллям волі вивільняюся з полону спогадів своєї подоби, опускаю руку, яку інстинктивно скинув був до шраму на грудях.
Паскудно.
Беллова особистість практично не проявлялася, але Дербі з його хтивістю, а тепер ще й Денс із його манірністю й дитячими травмами неабияк ускладнюють мені завдання.
Кілька коней у юрбі кусають своїх сусідів, гнідим потоком м’язів ідуть брижі неспокою. Цього мені задосить, щоб нерозважливо відступити з дороги, втрапивши простісінько в купу гною.
Поки я намагаюся струсити це паскудство з черевиків, один зі стайничих полишає гурт.