— Так, — каже він.
— Але ж це брехня! — кажу я. — З Блекгіту може втекти лише один з нас.
— Нумо звати це потенційною брехнею, гаразд? Я ще не облишив надію виконати свою частину угоди.
— Ти мій останній носій, скільки в тебе тієї надії?
— Не надто багато, — каже він, і його погляд пом'якшується. — Я знаю, що вона тобі подобається. Повір мені, я не забув, що відчував, але нам потрібно, щоб вона була на нашому боці. Нам не втекти звідси, якщо доведеться весь цей день озиратися через плече, виглядаючи обох: і Лакея, і Анну.
— Я мушу сказати їй правду, — кажу я, приголомшений його жорсткою байдужістю до нашої подруги.
Він напружується.
— Якщо ти це зробиш, вона стане нашим ворогом, — шипить він, дивлячись навколо, чи не підслуховує нас хто-небудь. — І тієї ж миті про будь-які сподівання допомогти їй можна буде забути.
Надувши щоки, він куйовдить своє волосся й посміхається мені, неспокій виходить з нього, наче повітря з пробитої кульки.
— Чини так, як на твою думку правильно, — каже він. — Але зачекай хоча б доки ми спіймаємо Лакея, — він дивиться на годинник. — Ще три години — це все, про що я прошу.
Наші погляди перетинаються: в моєму — вагання, в його — благання. Я не можу не погодитися.
— Добре, — кажу я.
— Ти не шкодуватимеш про це, — каже він.
Потиснувши моє плече, він привітно махає рукою Міллісент, а потім рішуче прямує до Блекгіту.
Розвернувшись, я бачу, що Міллісент невдоволено дивиться на мене, замислившись.
— У тебе паскудні друзі, — каже вона.
— Ну, я ж і сам паскудник, — відповідаю я й не відвожу погляд, аж доки вона не хитає головою та йде далі, трохи сповільнившись, щоб я її наздогнав.
Ми приходимо до довгої оранжереї. Більшість шибок у ній тріснуті, рослини всередині так розрослися, що аж тиснуть на скло. Міллісент зазирає всередину, але листя занадто щільне. Вона жестом запрошує мене йти за нею і ми прямуємо до дальнього кінця, а там бачимо двері, заперті новим ланцюгом і замком.
— Шкода, — каже вона, марно посмикавши його. — Мені подобалося бувати тут, коли я була молодшою.
— Ти вже колись відвідувала Блекгіт?
— Я бувала тут влітку, коли була дівчиною, ми всі тут бували: Сесіл Ревенкорт, близнята Кертіс, Пітер Гардкасл і Гелена — тут вони й познайомилися. Коли я вийшла заміж, я привозила сюди твоїх брата та сестру. Вони практично виросли разом з Івлін, Майклом і Томасом.
Вона бере мене під руку й ми продовжуємо нашу прогулянку.
— О, мені подобалося бувати тут влітку, — каже вона. — Гелена завжди страшенно ревнувала твою сестру, бо Івлін була така звичайна. Майкл зі своїм розплющеним обличчям, звісно, був не набагато кращий. Томас був єдиний з них, хто мав трохи краси, але він сконав у тому озері, а цим, як на мене, доля вразила бідолашну жінку двічі, але що вдієш. Жоден з них не міг зрівнятися з тобою, красунчику мій, — каже вона й гладить мою щоку.
— Івлін виросла нівроку, — заперечую я. — Взагалі-то, вона досить чудова.
— Серйозно? — недовірливо питає Міллісент. — Певно, розцвіла в Парижі. Я її ще не бачила. Вона весь ранок уникає мене. Яка мати, така й донька, напевно. Втім, це пояснює, чому за нею впадає Сесіл. Найбільший хвалько, яких я знаю, а після п'ятдесяти років життя з твоїм батьком ці слова багато значать.
— Знаєш, Гардкасли ненавидять її. Я маю на увазі Івлін.
— Хто це тобі сказав таку дурницю? — каже Міллісент і хапає мене за передпліччя, щоб спертися, поки вона струшує багно з черевика. — Майкл обожнює її. Він їздить до Парижа мало не кожного місяця, і, наскільки я розумію, після її повернення вони не розлучаються. І Пітер її не ненавидить, він просто байдужий. Річ лише в Гелені, а вона після смерті Томаса не сповна розуму. Вона приїздить сюди. Кожного року на річницю його смерті гуляє навколо того озера, навіть розмовляє з ним іноді. Я сама чула.
Стежина вивела нас до дзеркального басейну. Саме тут Івлін ввечері порішить себе, і, як і з усім у Блекгіті, краса цього місця залежить від відстані. Якщо дивитися з бальної зали, цей басейн — величне видовище, довге дзеркало, що виражає всю драматичність будинку. Але тут і тепер це просто брудний ставок: камінь потріскався, мох виріс товстий, як килим.
«Навіщо вона вбиває себе тут? Чому не в спальні, або не у вестибюлі?»
— Тобі недобре, любий? — питає Міллісент. — Ти наче збліднув трохи.
— Я подумав: шкода, що вони занедбали це місце, — кажу я, виштовхуючи на обличчя посмішку.
— Так, авжеж, але що вони могли вдіяти? — каже вона, поправляючи шарф. — Жити тут після вбивства вони не могли, а кому ще потрібні ці здоровезні брили, надто з такою історією? Як на мене, краще б вони залишили цей будинок на поталу лісові.
Це досить сльозлива думка, але в розумі Джонатана Дербі ніщо надовго не затримується, і невдовзі я відволікаюся на приготування до вечірнього святкування, за якими можу спостерігати крізь вікна бальної зали, повз яку ми проходимо. Слуги та робітники труть підлогу, фарбують стіни, а покоївки балансують на хитких драбинах з довгими пір'яними віниками для струшування пилу. У дальньому кінці зали музиканти з нудним виглядом вичавлюють зі своїх полірованих інструментів ноти, а Івлін Гардкасл вказує та жестикулює, розставляє меблі в центрі зали. Вона пурхає від однієї групи до іншої, торкається рук і випромінює доброту, і мені серце щемить від згадки про проведений з нею час.
Я шукаю Меделін Обер і бачу, як та сміється разом із Люсі Гарпер — покоївкою, яку лаяв Стенвін, і з якою подружився Ревенкорт — вони вдвох розташовують біля сцени канапу. Те, що дві ображені жінки знайшли одна одну, в певній мірі заспокоює мене, але анітрохи не послаблює почуття вини через ранкові події.
— Останнього разу я вже сказала тобі, що більше твої дурощі не приховуватиму! — напружившись усім тілом, різко каже Міллісент.
Вона дивиться на те, як я дивлюся на покоївок. У її очах вирують любов і зневага, у тумані стають видними контури секретів сім’ї Дербі. Те, що я до цього розумів лише в загальних рисах, тепер стає чіткішим. Дербі — ґвалтівник, і не одноразовий. Вони всі там, у погляді Міллісент, кожна жінка, на яку він нападав, кожне зруйноване ним життя. Вона носить їх усіх. Яка б темрява не приховувалася в Джонатані Дербі, Міллісент поправляла їй вночі ковдрочку.
— Тебе завжди вабить до слабких, так? — каже вона. — Завжди…
Вона раптово замовкає з розкритим ротом, неначе наступні слова випарувалися з її губ.
— Я мушу піти, — раптом каже вона, стиснувши мою руку. — Мені на думку спала дуже дивна ідея. Побачимося під час обіду, любий.
Не кажучи більше жодного слова, Міллісент іде туди, звідки ми прийшли, і зникає за рогом будинку. Я спантеличено дивлюся знов у бальну кімнату й намагаюся побачити те, що побачила вона, але всі, крім музикантів, за цей час зрушили з місця. І саме тоді я помічаю на підвіконні шахову фігуру. Якщо я не помиляюся, це та сама фігура ручної роботи, яку я знайшов у скрині Белла; забризкана білою фарбою, вона дивиться на мене грубо виколупаними очима. Над нею, на брудному склі написано повідомлення: «Позаду тебе».
І точно — на краю лісу я бачу крихітну фігуру Анни, загорнуту у великий сіре пальто; вона махає мені рукою. Поклавши шахову фігуру в кишеню, я дивлюся наліво та направо, щоб переконатися, що ми самі, а тоді йду за нею глибше в ліс, де нас не видно з Блекгіту. Схоже, вона чекає вже досить довго, і тепер стрибає з ноги на ногу, щоб зігрітися. Судячи з посинілих щік, їй це анітрохи не допомагає. І це не дивно, якщо зважити її вбрання. Вона вдягнена у відтінки сірого, її пальто потерте, в'язаний капелюшок тонкий, як павутиння. Це одяг, що передають від покоління до покоління, латаний стільки разів, що початкової тканини вже не залишилося.
— А в тебе, бува, немає яблука, абощо? — каже вона без преамбул. — Я до біса зголодніла.
— Я маю лише випивку, — кажу я й простягаю флягу.
— Доведеться обійтися нею, — каже вона, бере флягу й відґвинчує пробку.