— Приспав? Якого дідька я маю його приспати?
— Бо він хоче завдати болю моїй матері.
— Міллісент? — доктор завмирає на місці та з несподіваною силою хапає мене за руку. — Що відбувається, Джонатане?!
— Вона винна Стенвінові гроші.
Його обличчя сповнюється смутком, хватка на моїй руці послаблюється. Втративши життєрадісність, він видається втомленим стариганом, зморшки на обличчі стають трохи глибшими, сум — більш помітним. На мить я почуваюся винним через те, що роблю з ним, але потім пригадую вираз його обличчя, коли він колов снодійне дворецькому, і всі мої сумніви зникають.
— То він тепер і любу Міллісент тримає на повідці, га? — каже він і зітхає. — Напевно, нема сенсу дивуватися цьому, цей злодюга має щось на кожного з нас. Але все ж таки, я вважав…
Він продовжує йти, але вже повільніше. Ми нагорі сходів, що ведуть униз, до вестибюля, який наразі залитий холодом. Вхідні двері розчинені, група старих чоловіків виходить на прогулянку, уносячи з собою свій сміх.
Стенвіна я ніде не бачу.
— То він погрожував вашій матері, і ви напали на нього, га? — каже Діккі, судячи з усього, вже прийнявши рішення. Він широко посміхається та плескає мене по спині. — То ви все-таки маєте щось від свого батька. Але якщо я дам цьому мерзотнику снодійне, чим це допоможе?
— Мені треба побалакати з матір'ю до того, як він до неї прийде.
Дербі має багато вад, але бреше він дуже вправно, обман просто ллється з його рота. Доктор Діккі мовчить, подумки оглядаючи цю історію зі всіх боків, а тим часом ми підходимо до покинутого східного крила.
— Я маю потрібний засіб, він вгамує поганця до вечора, — каже він, клацаючи пальцями. — Зачекайте тут, я дам знати, коли все буде зроблено.
Розправивши плечі та груди, він крокує до спальні Стенвіна — старому солдатові дали можливість взяти участь в останній битві.
У коридорі мене надто легко побачити, тож щойно Діккі йде, я заходжу в найближчі двері — з тріснутого дзеркала на мене дивиться моє відбиття. Учора я не міг уявити нічого гіршого, ніж бути всередині Ревенкорта, але Дербі — тортури геть іншого штибу; це невгамовне злобне бісеня, що носиться серед трагедій, які саме і створює. Скоріше б уже мені звільнитися від нього!
Минуло десять хвилин, і в коридорі скрипнули мостини.
— Джонатане! — шепоче доктор Діккі. — Джонатане, де ви?
— Тут, — кажу я, визираючи назовні.
Він уже проминув цю кімнату й сіпається, почувши мій голос.
— Обережніше, юначе, старий дзиґар може не витримати! — каже він, схопившись за груди. — Цербер заснув і до вечора не прокинеться. А зараз я піду та розкажу свій діагноз панові Стенвіну. Гадаю, вам краще скористатися цим часом, щоб сховатися де-небудь, де він вас не знайде. В Аргентині, приміром. Щасти вам!
Він стає струнко та віддає мені честь. Я теж віддаю йому честь, чим заслуговую на плескання по плечу; потім він іде геть, щось невміло насвистуючи.
Гадаю, він отримав можливість почуватися героєм, але я не маю наміру ховатися. Діккі відволіче Стенвіна щонайменше на кілька хвилин, і цим дасть мені можливість пошукати в кімнаті лист Івлін.
Пройшовши крізь приймальню, до якої мене раніше не пускав охоронець Стенвіна, я відчиняю двері до спальні шантажиста. Це занедбане приміщення, мостини ледь прикриті потертим килимом, до стіни присунуте залізне ліжко, лусочки білої фарби вперто вчепилися в іржу. Єдиними вигодами є зголоднілий камін, що плюється попелом, і маленький столик біля ліжка, на якому лежать дві старі книжки. Як і було обіцяно, слуга Стенвіна спить на ліжку, схожий на велетенську маріонетку, якій обрізали всі її нитки. Його обличчя забинтоване, він голосно хропить, при цьому то стискає, то розтискає пальці. Напевно, йому сниться моя шия.
Прислухаючись, чи не йде Стенвін, я швидко відчиняю шафу, нишпорю по кишенях його піджаків і штанів, але знаходжу там лише нафталін. У його дорожній скрині теж немає жодної особистої речі, неначе цей чоловік зовсім невразливий до сентиментів.
Я розчаровано дивлюся на годинник.
Я вже пробув тут довше, ніж було безпечно, але Дербі цим важко налякати. Мій носій знається на обмані. Він знає і про таких людей, як Стенвін, і про секрети, які вони зберігають. Цей шантажист міг би отримати найрозкішнішу кімнату в будинку, якби захотів цього, але натомість оселився в розвалинах. Він параноїк і розумник. Якими б не були його таємниці, він не стане носити їх на собі, коли навколо стільки ворогів.
Все має бути тут. Приховане, під охороною.
Мій погляд зупиняється на каміні та його млявому полум'ї. Дивно це, беручи до уваги, що тут досить холодно. Ставши навколішки, я просуваю руку в димар, мацаю там навколо, знаходжу маленьку поличку, а на ній — книжку. Вийнявши її, я бачу, що це маленький чорний записник, обкладинки якого вкриті шрамами довгого важкого життя. Стенвін не розводив сильний вогонь, щоб не спалити свій скарб.
Погортавши потерті сторінки, я дізнаюсь, що це свого роду бухгалтерська книга: дати, що охоплюють останні дев'ятнадцять років, а навпроти них — дивні символи.
Це має бути якийсь шифр.
Лист Івлін вставлений поміж двома останніми сторінками.
«Моя люба Івлін,
Пан Стенвін повідомив мені про ваше становище, і я цілком розумію вашу тривогу. Поведінка вашої матері безумовно лякає, і ви абсолютно праві, намагаючись приготуватися до будь-якої її витівки. Я готова вам допомогти, але боюсь, що слова пана Стенвіна буде недостатньо. Я прошу про який-небудь доказ вашої участі в цих справах. У світських хроніках я часто бачила, що ви носите перстень з печаткою, на якому вирізьблено маленький замок. Пришліть його мені, і я знатиму, що ваш намір серйозний.
З найкращими привітаннями,
Фелісіті Медокс»
Схоже, стара розумна Івлін не сприйняла свою долю так покірно, як мені спочатку здалося. Вона покликала на допомогу якусь Фелісіті Медокс, а замок, про який згадується, можливо, саме той, що був намальований на записці біля колодязя. Він може слугувати підписом, а в такому разі повідомлення «Тримайтеся далі від Міллісент Дербі» було від Фелісіті.
Охоронець хропить.
Не в змозі вичавити з цього листа ніякої іншої інформації, я вкладаю його в записник, а потім кладу їх обох у кишеню.
— Хвала богу за хитрих розумом, — бурмочу я, виходячи з дверей.
— Це точно, — каже хтось позаду мене.
Моя голова вибухає болем і я падаю на підлогу.
27
День другий
(продовження)
Я кашляю кров'ю, моя подушка вкривається червоними цяточками. Я знов у дворецькому, моє розбите тіло кричить, моя голова смикається вгору. На стільці Анни сидить, закинувши ногу на ногу, Чумний Лікар, капелюх-циліндр лежить на його колінах. Чоловік барабанить по ньому пальцями, а побачивши, що я прийшов до тями, припиняє.
— Ласкаво прошу назад, пане Бішоп, — каже він приглушеним маскою голосом.
Я дивлюся на нього відсутнім поглядом, мій кашель слабшає, я починаю складати до купи епізоди цього дня. Коли я вперше потрапив у це тіло, був ранок. Я відчинив двері Беллові, а коли побіг нагору по відповіді, на мене напав Ґолд. Другий раз був лише хвилин на п'ятнадцять пізніше. Мене перевозили до сторожки в кареті разом з Анною. Коли я прокинувся і ми як слід познайомилися, уже, певно, був південь, а зараз, судячи зі світла за вікном, трохи після півдня. Усе логічно. Анна казала, що ми отримуємо повний день у кожному зі своїх носіїв, але мені не спадало на думку, що цей день можна проживати фрагментами.
Це схоже на збочений жарт.
Мені було обіцяно вісім носіїв для розв'язання цієї таємниці, і їх усіх було мені надано, от тільки Белл — боягуз, дворецького побили мало не до смерті, Дональд Девіс утік, Ревенкорт майже не міг рухатися, а Дербі не здатний зосередитися на одній думці.