У нього в руці шахова фігура, яку мені давала Анна; разом із тим, що він назвав мене справжнім іменем, це переконує мене, що він — один з моїх носіїв. За інших обставин я зрадів би такій зустрічі, але він у жахливому стані: стривожений, скуйовджений, неначе побував у пеклі.
Побачивши мене, він хапає мене за плечі. Очі в нього почервонілі, нездатні довго дивитися в одне місце.
— Не виходь з карети! — каже він, бризкаючи слиною. — Що б ти не робив, не виходь з карети.
Його страх заразний, він поширюється в мені, наче інфекція.
— Що з тобою трапилося? — питаю я, не в змозі утримати дріж у голосі.
— Він… він ніколи не припиняє.
— Що ніколи не припиняє? — питаю я.
Ґолд трусить головою і б’є себе по скронях. По його щоках течуть сльози, але я не знаю, як його втішити.
— Що не припиняє, Ґолде? — питаю я знову.
— Різати, — каже він і закочує рукав, щоб показати порізи на руці. Вони виглядають так само, як ті ножові поранення, з якими вранці прокинувся Белл.
— Ти не хотітимеш, не хотітимеш, але видаси її, ти розповіси, ти розповіси їм усе, ти не хотітимеш, але розповіси, — бурмоче він. — Їх двоє. Двоє. Вони виглядять однаково, але їх двоє.
Мені зрозуміло, що його психіку ушкоджено. У ньому не залишилося ні крихти глузду. Я простягаю руку, сподіваючись затягти його в кімнату, але він лякається, задкує від мене, доки не натикається на протилежну стіну. Зі мною залишається лише його голос.
— Не виходь з карети, — шипить він мені й мчить коридором геть.
Я роблю крок навздогін, але в темряві нічого не бачу, а на той час, як повертаюся зі свічкою, в коридорі вже нікого немає.
33
День другий
(продовження)
Тіло дворецького, біль дворецького, мозок затуманений снодійним. Це все одно як повернутися додому.
Я ледь прокинувся, але вже знов засинаю.
Темніє. У моїй крихітній кімнаті ходить взад-вперед чоловік із рушницею в руках.
Це не Чумний Лікар. Це не Ґолд.
Почувши, що я прокинувся, він обертається. Він у тіні, мені не видно, хто це.
Я розкриваю рот, але звідти не виходить жодного слова.
Я заплющую очі та знов непритомнію.
34
День шостий
(продовження)
— Батьку!
Я раптово бачу в кількох сантиметрах перед собою вкрите веснянками обличчя молодого чоловіка з рудим волоссям і блакитними очима. Я знов старий, я сиджу у кріслі, мої коліна накриті картатою ковдрою. Хлопець зігнувся прямим кутом, руки тримає за спиною, немов не довіряє їм у пристойній компанії.
Я суплю лоб, він задкує на крок від мене.
— Ти просив розбудити тебе о дев'ятій п'ятнадцять, — вибачливо каже він.
Він нього пахне віскі, тютюном і страхом. Вони всі переповнюють його, виступають на білках очей жовтавими плямами. Очі полохливі та зацьковані, наче в дикої тварини перед пострілом.
За вікнами світло, моя свічка давно згасла, в каміні від вогню залишився лише попіл. Мій непевний спогад про прокидання дворецьким каже, що після візиту Ґолда я задрімав, але я цього не пам'ятаю. Жах того, що пережив Ґолд — того, що мушу пережити я — не давав мені заснути до самого ранку.
«Не виходь з карети».
Це було попередження та благання. Він хоче, щоб я змінив день, і ця перспектива хоча і вабить мене, але водночас і непокоїть. Я знаю, що це можливо, я бачив це на власні очі, але якщо я достатньо розумний, щоб щось змінити, на це здатний також і Лакей. Цілком можливо, що ми з ним так і бігаємо по колу, руйнуючи один одному зроблене. Річ уже не просто в тому, щоб знайти правильну відповідь, а в тому, щоб протриматися з цією відповіддю достатньо довго, щоб розповісти її Чумному Лікареві.
За першої-ліпшої нагоди треба поговорити з цим художником.
Я посовуюсь у кріслі та знімаю з себе картату ковдру, від чого хлопець злегка сіпається. Він напружується й дивиться краєм ока на мене, чи помітив я. Бідолашна дитина; усю його хоробрість з нього вибили, а тепер карають за те, що він боягуз. Носій не поділяє мого співчуття, його відраза до сина непереборна. Він вважає м'якість цього хлопця дратівливою, а мовчання — образою. Він помилка, непростима помилка.
Моя єдина.
Я трушу головою, намагаючись звільнитися від жалю цього чоловіка. Спогади Белла, Ревенкорта та Дербі були лише силуетами в тумані, але мотлох цього конкретного життя розкидано навколо мене так, що я не можу не перечіплюватися через нього.
Хоча ковдра натякала на хворобливість, я встаю на ноги досить легко й випростуюся на чималий зріст. Мій син відступає в кут кімнати, заглиблюється в тінь. Хоча він стоїть не так вже й далеко, для мого носія це занадто, його очі бачать лише до половини цієї відстані. Я шукаю окуляри, і розумію, що це марно. Цей чоловік вважає вік слабкістю, наслідком нерішучості. Не має бути ніяких окулярів, ціпків, жодних допоміжних засобів. Які б тягарі не клала на мене доля, я маю нести їх. Сам.
Я відчуваю, що мій син зважує мій настрій, дивиться на моє обличчя так, як дивляться на грозові хмари.
— Кажи, — сердито кажу я, схвильований його нерішучістю.
— Я сподівався отримати дозвіл не йти сьогодні на полювання, — каже він.
Ці слова покладено до моїх ніг, наче двох мертвих кроликів перед голодним вовком.
Навіть таке просте прохання дратує мене. Ну який молодий чоловік не хоче полювати? Що це за чоловік, що плазує та крадеться, обходить гострі кути навшпиньки замість того, щоб топтати вершину світу? Мені кортить відмовити, змусити його страждати за те, що він наважився бути тим, ким він є, але я стримую це бажання. Нам обом буде краще, якщо ми не будемо поруч.
— Добре, — кажу я й махаю рукою, щоб він пішов.
— Дякую, батьку, — каже він і тікає з кімнати, поки я не змінив свою думку.
Коли його не стало, моє дихання заспокоюється, руки розслабляються. Злість прибирає свої обійми від моїх грудей, і тепер я можу дослідити кімнату, щоб дізнатися щось про її мешканця.
На столику біля ліжка лежать стосами книжки, усі вони стосуються юриспруденції. Моє запрошення на бал використовується як закладка й адресоване Едвардові та Ребецці Денс. Від самого лише цього імені всередині мене все розвалюється. Я пам'ятаю обличчя Ребекки, її запах. Пам'ятаю її близькість. Мої пальці знаходять на шиї медальйон, всередині якого є її портрет. Скорбота Денса — тихий біль, по одній сльозі на день. Це єдина розкіш, яку він собі дозволяє.
Відсунувши скорботу, я стукочу пальцями по картці-запрошенню.
— Денс, — бурмочу я.
Дивне прізвище для такого безрадісного чоловіка.
Тишу пронизує стукіт; дверна ручка обертається, і через секунду двері відчиняються. Той, хто заходить, великий і незграбний, він чухає вкриту густим сивим волоссям голову, і з кожним рухом пальців сиплеться лупа. На ньому м'ятий синій костюм, на обличчі сиві бакенбарди, почервонілі очі; він був би досить лячним, якби не ця зручність, з якою він носить свою розпатланість.
Він зупиняється на півкроці та спантеличено кліпає на мене очима.
— Це що, твоя кімната, Едварде? — питає незнайомець.
— Ну, прокинувся я тут, — обережно кажу я.
— Дідько, я завжди забуваю, куди мене поселили!
— Де ти спав уночі?
— У Сонячній кімнаті, — каже він, чухаючи пахву. — Герінгтон побився об заклад, що я не доп'ю пляшку портвейну за п'ятнадцять хвилин, і це останнє, що я пам'ятаю, аж доки мене вранці не розбудив той мерзотник Ґолд, що репетував як псих.
Згадка про Ґолда повертає мої думки до слів, що він верз посеред ночі, та до порізів на його руці. «Не виходь з карети», — сказав він. Чи можна з цього зробити висновок, що я колись поїду звідси? Або подорожуватиму? Це видається малоймовірним, бо я вже знаю, що до селища доїхати неможливо.