— Ґолд сказав що-небудь? — питаю я. — Він мав кудись поїхати, або планував щось?
— Я з ним не балакав і не пив, Денсе, — відмахується він. — Я уважно оглянув його й дав зрозуміти, що слідкуватиму за ним, — чоловік дивиться навколо: — Я тут не залишав пляшку? Треба чимось вгамувати цей клятий біль у голові.
Я ледь розкрив рот, щоб відповісти, а він уже починає нишпорити по моїх шухлядах; залишивши їх висунутими, він починає обшукувати шафу. Обмацавши кишені моїх костюмів, він розвертається й оглядає кімнату так, ніби щойно почув лев'яче гарчання.
Знову стук у двері, ще одне обличчя. Цього разу це командор Кліффорд Герінгтон, нудний моряк, що сидів під час вечері поруч із Ревенкортом.
— Ходімо, ви двоє! — каже він, дивлячись на годинник. — Старий Гардкасл чекає на нас.
Ще не зазнавши впливу міцного алкоголю, він поставний і владний.
— Є якісь припущення, навіщо ми йому потрібні? — питаю я.
— Жодного, але він, певно, все розповість, коли ми прийдемо, — жваво відповідає моряк.
— Мені потрібен віскі в дорогу, — каже мій приятель.
— У сторожці обов'язково щось буде, Саткліфе, — каже Герінгтон, навіть не намагаючись приховати свою нетерплячість. — До того ж, ви чудово знаєте Гардкасла, останнім часом він жахливо серйозний, тож краще не приходити до нього напідпитку.
Мій зв'язок із Денсом такий сильний, що самої лише згадки про лорда Гардкасла достатньо, щоб я роздратовано надув щоки. Присутність мого носія в Блекгіті вимушена, це тимчасовий візит, що триватиме рівно стільки, щоб закінчити якусь справу цієї родини. Мені ж, натомість, кортить розпитати господаря будинку про зникнення його дружини, і мій ентузіазм щодо цієї зустрічі треться об почуття Денса як наждак.
Якимось чином я дратую сам себе.
Коли нетерплячий морський офіцер знов підганяє старигана Саткліфа, той підіймає руку, благаючи про ще одну хвилину, а потім починає відчайдушно нишпорити по моїх полицях. Втягнувши повітря носом, він кидається до ліжка, підіймає матрац і виявляє там поцуплену пляшку віскі.
— Веди нас, Герінгтоне! — промовисто каже він, виймає корок і робить ковток.
Похитавши головою, Герінгтон жестом запрошує нас виходити в коридор, де Саткліф починає голосно розповідати анекдот, а його друг безуспішно намагається його вгамувати. Вони обоє блазні, їхній бадьорий настрій несе в собі зарозумілість, яка мене сильно дратує. Мій носій не любить такого роду ексцеси й залюбки прискорив би крок і пішов без них, але я не хочу ходити цими коридорами сам. Я дійшов компромісу: йду на два кроки позаду; це достатньо далеко, щоб не брати участь у розмові, але достатньо близько, щоб зупинити Лакея, якщо той вештається десь поблизу.
Спустившись сходами, ми зустрічаємося з чоловіком, якого звуть Крістофер Петтіґрю, який виявляється тим єлейним чоловіком, з яким під час вечері розмовляв Деніел. Він худий чоловік, неначе створений для зневаги; темне масне волосся зачесане набік. Він саме такий сутулий і хитрий, яким я його запам'ятав; його погляд спочатку обмацав мої кишені, і лише тоді звернувся до мого обличчя. Дві ночі тому я цікавився, чи не може він бути майбутнім носієм, але якщо це так, то я повністю підкорений його гріхами, бо він уже трохи сп'янілий і залюбки пригощається з пляшки, з якої п’ють його приятелі. Мені цю пляшку ніколи не пропонують, тож і відмовлятися не доводиться. Едвард Денс вочевидь тримається далі від цього наброду, і я цьому радію. Вони дивна зграя; безумовно друзі, але змушені, наче троє чоловіків, яких викинуло на один острів. На щастя, їхня веселість вщухає в міру того, як ми віддаляємося від будинку, їхній сміх гасять вітер і дощ, а пляшка ховається в теплу кишеню разом зі змерзлою рукою, що її тримає.
— А ще на кого-небудь сьогодні вже дзявкав Ренвенкортів пудель? — питає єлейний Петтіґрю, з-за шарфа якого наразі вже видно лише двійко брехливих очей. — Як же його звати? — він клацає пальцями, намагаючись згадати.
— Чарльз Канінгем, — відсутнім голосом кажу я, майже не слухаючи його.
Я певний, що побачив когось, хто стежить за нами з-поміж дерев, далі вздовж нашої дороги. Щось промайнуло мигцем, і можна було б у цьому сумніватися, але цей спалах був кольору лакейської лівреї. Моя рука підіймається до горла й на мить я знову відчуваю лезо.
Здригнувшись, я мружусь, вдивляюсь у ті дерева, намагаюсь вичавити з очей Денса все, на що вони спроможні, але якщо там і був мій ворог, він уже пішов.
— Точно! Чарльз, трясця йому, Канінгем, — каже Петтіґрю.
— Він питав про вбивство Томаса Гардкасла? — питає Герінгтон, рішуче тримаючи обличчя проти вітру — до цього він, безсумнівно, звик на флоті. — Я чув, що він сьогодні відвідав Стенвіна, перехопив його рано вранці.
— Яке нахабство! — каже Петтіґрю. — А ви, Денсе, до вас він приходив рознюхувати?
— Наскільки я знаю, ні, — кажу я, досі дивлячись на ліс.
Ми проходимо близько того місця, де мені здалося, що я побачив лакея, але тепер я бачу, що та яскрава пляма — прибита до дерева червона ганчірка, що позначає шлях. Моя уява вже малює чудовиськ у лісі.
— А що хотів Канінгем? — питаю я, неохоче повертаючи свою увагу до супутників.
— То не він хотів, — каже Петтіґрю. — Він ставив питання від імені Ревенкорта. Схоже, старий жирний банкір зацікавився вбивством Томаса Гардкасла.
Це для мене несподіванка. Серед завдань, що я поставив Канінгему, коли був Ревенкортом, наказу розпитувати про вбивство Томаса Гардкасла не було. Що б там не робив Канінгем, він користується ім'ям Ревенкорта у своїх інтересах. Можливо, це частина того секрету, розголосу якого він так боявся, який досі ще не потрапив до конверта під стільцем у бібліотеці.
— Якого роду питання? — питаю я, вперше зацікавившись.
— Питав мене про другого вбивцю, якого Стенвін поранив шротом, а потім той утік, — каже Герінгтон, пригублюючи флягу. — Хотів знати, чи не було чуток про те, хто це був, чи немає опису.
— І що, були? — питаю я.
— Ніколи нічого не чув, — каже Герінгтон. — А якби й чув, то нічого б йому не сказав. Пішов від мене, спіймавши облизня.
— Втім, не дивно, що Сесіл дав таке завдання Канінгемові, — додає Саткліф, почісуючи бакенбарди. — Адже той приятелює з усіма прибиральницями та садівниками, які заробили в Блекгіті хоча б шилінг, і знає про цей маєток, певно, більше, ніж ми.
— Яким чином? — питаю я.
— Він жив тут, коли сталося те вбивство, — каже Саткліф, озираючись на мене через плече. — Тоді він, звісно, був лише хлопчиськом, трохи старший від Івлін, наскільки я пам'ятаю. Подейкували, що він Пітерів байстрюк. Гелена віддала його на виховання кухарці, або щось таке. Ніколи не розумів, кого вона цим карала.
Його голос задумливий, у виконанні цієї кудлатої безформної істоти це досить дивно.
— Гарненька та кухарка, втратила свого чоловіка на війні, — каже він. — Гардкасли сплатили за освіту хлопчика, навіть знайшли йому роботу в Ревенкорта, коли він виріс.
— Яке Ревенкортові діло до вбивства, що сталося дев'ятнадцять років тому? — питає Петтіґрю.
— Попередня розвідка, — відверто каже Герінгтон, обходячи купку кінського гною. — Ревенкорт, купуючи одну з Гардкаслів, хоче знати, що він отримає на додаток.
Їхня розмова швидко дрейфує до банальностей, але мої думки залишаються з Канінгемом. Минулого вечора він дав у руки Дербі записку з написом «усі вони», і сказав, що збирає гостей від імені майбутнього носія. З цього можна припустити, що я можу йому довіряти, але він вочевидь має у Блекгіті власні справи. Я знаю, що він незаконно народжений син Пітера Гардкасла, і що він ставить питання про вбивство свого брата по батькові. Десь поміж цими двома фактами є секрет, який він настільки відчайдушно намагається сховати, що дозволяє шантажувати себе цим.
Я стискаю зуби. Знайти б у цьому будинку хоч одну людину, яка є саме тою, ким видається!
Пройшовши повз бруковану доріжку, що веде до конюшні, ми рухаємося безкінечною дорогою до селища на південь, доки не доходимо до сторожки. Один за одним ми заходимо у вузький коридор, знімаємо та вішаємо верхній одяг, струшуємо з себе воду, скаржачись на погоду надворі.