— Але ти не ростив Канінгема як свого?
— Ні, під час вагітності я був переконаний, що дитя від мене, але вона не могла бути певна, хто його батько, бо я продовжував… Ну, чоловік має потреби… Ти розумієш?
— Думаю, розумію, — холодно кажу я, згадуючи любов і повагу, що так довго панували у шлюбі Денса.
— Хоч там як, коли Канінгем народився, мене не було вдома, і вона підкупила акушерку, щоб та непомітно винесла його й ростила в селищі. Коли я повернувся, мені сказали, що дитина померла під час пологів, але через шість місяців, коли Гелена переконалася, що він не надто сильно схожий на Карвера, дитинча з'явилося на нашому порозі, його принесла якась шльондра, з якою я мав нещастя провести час у Лондоні, вона залюбки взяла в моєї дружини гроші й удала, що те дитя моє. Гелена грала роль жертви, наполягала, що ми маємо взяти хлопчика, і я, на свій сором, погодився. Ми віддали дитину кухарці, пані Драдж, яка виростила його як свого. Віриш чи ні, але після того нам вдалося мати кілька спокійних років. Івлін, Томас і Майкл народилися швидко одне за одним, і впродовж якогось часу ми були щасливою родиною.
Протягом усієї розповіді я шукаю на його обличчі якісь емоції, але відбувається просто перелік фактів. Я знову вражений незрілістю цього чоловіка. Годину тому я припустив, що смерть Томаса спопелила його почуття, але тепер питаю себе, чи не був той ґрунт від початку неродючим. У цьому чоловікові не зростає нічого, крім жадоби.
— Як ти дізнався про правду? — питаю я.
— Цілком випадково, — каже він, спершись руками на стіну обабіч вікна. — Я пішов гуляти й натрапив на Карвера та Гелену, які сперечалися щодо майбутнього цього хлопчика. Вона все визнала.
— То чому ти не розлучився? — питаю я.
— Щоб усі знали про мою ганьбу? — приголомшено питає він. — Позашлюбними дітьми тепер важко здивувати, але уяви собі, що сказали б люди, якби дізналися, що лордові Гардкаслу наставив роги звичайний садівник! Ні, Денсе, така можливість не розглядалася.
— Що сталося після того, як ти дізнався?
— Я відпустив Карвера, дав йому один день, щоб він забрався з маєтку геть.
— Це був той самий день, коли він убив Томаса?
— Так; він розлютився через нашу сварку та…
Його очі мутні, червоні від випивки. Він осушав і знов наповнював свій келих весь ранок.
— Через кілька місяців Стенвін прийшов до Гелени з простягнутою рукою. Розумієш, Денсе, мене шантажують не напрямки. Йдеться про Гелену, а з нею — про мою репутацію. А я лише плачу за це.
— А як щодо Майкла, Івлін і Канінгема? — питаю я. — Вони знають про це?
— Напевно, ні. Цю таємницю важко зберігати навіть якщо не ділитися нею з дитиною.
— То як про це дізнався Стенвін?
— Упродовж дев'ятнадцяти років я багато разів ставив собі це питання, але до відповіді так і не наблизився. Можливо, він приятелював із Карвером, слуги ж-бо спілкуються, врешті-решт. А якщо не так, то я не знаю. Знаю лише, що якщо це оприлюднять, мені кінець. Ревенкорт ненавидить скандали, він не стане одружуватися з родиною, що фігурує на перших сторінках газет.
Його голос стає тихим, п'яним і злим; палець указує на мене:
— Не дай Івлін померти, і я дам тобі все, що попросиш, зрозуміло? Я не дам цій сучці коштувати мені статок, Денсе. Я цього не дозволю!
36
Пітер Гардкасл занурюється в п'яну хандру, тримаючи свій келих так, ніби боїться, що хтось його відійме. Вирішивши, що користі від нього більше не буде, я беру з миски з фруктами яблуко, прошу вибачити мене, виходжу з кімнати й зачиняю за собою двері, щоб він не побачив, що я йду нагору. Мені треба побалакати з Ґолдом, і я не хочу продиратися до нього крізь хмару запитань.
На вершині сходів мене вітає протяг, що кружляє та вертить повітря, прослизає в тріснуті вікна та під двері, ворушить розсипане на підлозі листя. Я згадую, як ішов цими коридорами, коли був Себастьяном Беллом і разом з Івлін шукав дворецького. Дивно думати про них тут, а ще дивніше пам'ятати, що Белл і я — одна й та сама людина. Його боягузтво мені огидне, але наразі між нами вже така відстань, що він видається окремим від мене. Він уже наче непристойна розповідь, почута колись під час вечірки. Чужий сором.
Денс ненавидить таких, як Белл, але я не можу бути швидким на осуд. Я не маю жодної гадки, ким за межами Блекгіту є я, у який спосіб я думаю, коли мене не всунуто всередину чужого розуму. Хто знає, можливо, я саме такий, як Белл… І чи це дійсно було б так вже й погано? Я заздрю його співчутливості так само, як заздрю розумові Ревенкорта та вмінню Денса дивитися крізь завісу в саму суть. Якщо я винесу з Блекгіту одну з цих рис, я пишатимуся нею.
Переконавшись, що я в коридорі сам, я входжу до кімнати, де Ґреґорі Ґолд висить, прив'язаний за зап'ястя. Він бурмоче, смикається від болю, намагається прогнати якийсь кошмар. Співчуття спонукає мене звільнити його, але Анна не залишила б його прив'язаним, якби не мала для цього дуже поважну причину.
Але мені з ним треба поговорити, тому я обережно трушу його, потім ще раз — сильніше.
Нічого.
Я даю йому ляпаса, потім плескаю на нього водою зі жбана, що стоїть поруч, але він залишається непритомним. Це жахливо. Снодійний засіб доктора Діккі непохитний, і хоч як би Ґолд не звивався, звільнитися від цього препарату йому не до снаги. Мене нудить, мороз проймає до кісток. Дотепер жахи майбутнього завжди були нечіткі, ілюзорні, наче силуети в тумані. Але це я, це моя доля. Ставши навшпиньки, я опускаю його рукави й бачу порізи на руці, які він показував мені вночі.
— Не виходь з карети, — бурмочу я, згадуючи його попередження.
— Відійди від нього, — каже за моєю спиною Анна. — Тихо й повільно розвернись. Двічі я не проситиму.
Я роблю, як вона каже.
Вона стоїть у дверях, націливши на мене рушницю. Біляве волосся вивалюється з-під чіпця, на обличчі лють. Її руки не тремтять, палець лежить на гачку. Один необережний рух — і вона безсумнівно вб'є мене заради захисту Ґолда. Хоч скільки б випробувань на мене не чекало, розуміння того, що чиясь турбота про тебе така глибока, розтоплює навіть Денсове серце.
— Це я, Анно, — кажу я. — Ейден.
— Ейден?
Рушниця трохи опускається, дівчина наближається й розглядає мої нові успадковані риси та зморшки.
— У книзі згадується, що ти стаєш старим, — каже вона, тримаючи рушницю однією рукою. — Але там не сказано, що твоє обличчя буде схоже на могильний камінь.
Вона киває на Ґолда.
— Милуєшся порізами? — питає вона. — Доктор вважає, що він це сам собі зробив. Бідолаха порізав власні руки.
— Чому? — перелякано питаю я, намагаючись уявити які-небудь обставини, за яких я став би себе різати.
— Ти маєш знати це краще, ніж я, — фиркає вона. — Побалакаймо там, де тепло.
Я йду за нею до кімнати навпроти, де дворецький мирно спить під простирадлами з білої бавовни. Світло надходить з високого вікна, в маленькому каміні тріщить вогонь. Подушка вимазана висохлою кров'ю, але в інших відношеннях це сцена спокою, приязні та дружби.
— Він уже прокидався? — кажу я, киваючи на дворецького.
— Ненадовго, в кареті. Ми нещодавно приїхали. Бідолаха ледве дихав. А як щодо Денса? Який він? — питає Анна, ховаючи рушницю під ліжком.
— Позбавлений почуття гумору, ненавидить сина, в інших відношеннях нормальний. Будь-хто кращий за Джонатана Дербі, — кажу я та наливаю собі склянку води з джбана, що стоїть на столі.
— Я зустрічалася з ним вранці, — каже вона відсутнім голосом. — Гадаю, бути в тій голові не дуже приємно.
— Це не було приємно, — кажу я й кидаю їй яблуко, що взяв у Гардкасла. — Ти сказала йому, що зголодніла, тож я приніс тобі ось це. Не був певний, чи ти мала вже можливість поїсти.
— Не мала, — каже вона й витирає яблуко об фартух. — Дякую.
Я підходжу до вікна й рукавом чищу в одному місці шибку. Звідси видно дорогу, на якій я з подивом бачу Чумного Лікаря, який указує на сторожку. Деніел стоїть біля нього, вони розмовляють.