— І яка саме ваша справа? — питаю я, коли ми починаємо йти до конюшні. — Наскільки мені відомо, ви вже зустрічалися з леді Гардкасл перед сніданком.
Прямота мого запитання на мить псує йому настрій, на його обличчі спалахує та щезає роздратованість.
— Кілька доручень лорда Гардкасла, — каже він. — Ви ж розумієте, як воно. Одна халепа призводить до іншої.
— Але ви бачилися з господинею сьогодні? — питаю я.
— Так, рано вранці.
— І як вона вам?
Він знизує плечима й насуплює лоб:
— Не можу знати. Наша розмова була дуже коротка. Дозвольте спитати, пане Денсе, чому ви мене розпитуєте? У мене відчуття, ніби мене притягнули до суду.
— Крім вас, леді Гардкасл сьогодні ніхто не бачив. Це видається мені дивним.
— Напевно, вона не хоче, щоб їй докучали розпитуваннями, — палко каже він.
До будинку старшого конюха ми приходимо роздратовані, пан Міллер надзвичайно ніяково запрошує нас усередину. Тут так само охайно та акуратно, як і під час мого минулого візиту, хоча й надто тісно для трьох чоловіків та їхніх секретів.
Я сідаю за стіл, Канінгем розглядає книжкову полицю, а конюх метушиться, з усіх сил намагаючись прибрати в уже прибраному приміщенні.
Ми чекаємо десять хвилин, але леді Гардкасл не з'являється.
Мовчання порушує Канінгем.
— Що ж, схоже на те, що леді має інші плани, — каже він і дивиться на годинник. — Я краще піду, на мене чекають у бібліотеці. Доброго вам ранку, пане Денс, пане Міллер! — каже він, киває нам, потім відчиняє двері й уходить.
Міллер нервово дивиться на мене.
— А ви, пане Денс? — питає він. — Ви ще чекатимете?
Я ігнорую це питання й підходжу до каміна, де він стоїть.
— Про що ви розмовляли з Канінгемом? — питаю я.
Він дивиться у вікно, неначе відповідь йому має принести посланець. Я клацаю пальцями перед його обличчям, привертаючи його водянисті очі до себе.
— На разі я просто цікавлюся, пане Міллер, — кажу я тихим голосом, що сочиться неприємними натяками. — Приблизно за хвилину я почну дратуватися. Розкажіть мені, про що ви розмовляли.
— Йому був потрібен провідник, — каже він, закопиливши нижню губу так, що стає видно рожеву внутрішню частину. — Хотів побачити озеро.
Не знаю, якими талантами володіє пан Міллер, але вміння брехати серед них відсутнє. Його пристаркувате обличчя складається зі зморшок і навислих складок, на цій сцені вдосталь місця для прояву його емоцій. Насупив лоб — трагедія, всміхнувся — фарс. А будь-яка брехня руйнує всю виставу.
Поклавши руку йому на плече, я нахиляюся до нього й дивлюся, як його очі тікають від мого погляду.
— Чарльз Канінгем виріс у цьому маєтку, пане Міллер, і ви це чудово знаєте. Він не потребував провідника. Отже, про що ви розмовляли?
Він хитає головою:
— Я обіцяв…
— Я теж умію обіцяти, Міллере, але мої обіцяння вам не сподобаються.
Мої пальці стискають його ключицю так сильно, що він кривить обличчя.
— Він питав про вбитого хлопчика, — неохоче каже він.
— Про Томаса Гардкасла?
— Ні, сер, про іншого.
— Про якого іншого?
— Про Кіта Паркера, він працював на конюшні.
— Який ще Паркер? Що ви верзете?
— Про нього ніхто не пам'ятає, сер, він недостатньо важливий, — каже він крізь зуби. — Один з моїх хлопчиків. Чудовий хлопець, близько чотирнадцяти. Зник приблизно за тиждень до того, як помер майстер Томас. Двійко констеблів приїжджали, шукали його в лісі, але тіло знайти не змогли, тому сказали, що він утік. Кажу вам, сер, він не міг утекти! Любив свою маму, любив роботу. Він би не втік. Я і тоді казав це, але ніхто не слухав.
— Потім його знайшли?
— Ні, сер, не знайшли.
— І саме це ви розповіли Канінгемові?
— Так, сер.
— Це все, що ви йому розповіли?
Його очі соваються туди-сюди.
— Було ще щось, так? — питаю я.
— Ні, сер.
— Не брешіть мені, Міллере, — холодно кажу я.
Денс ненавидить, коли хтось намагається обманути його, він у такому випадку вважає, що обманщик натякає на його довірливість або дурість. Для того, щоб спробувати обманути, брехун має вірити, що сам є розумнішим за того, кому бреше, і це припущення Денс вважає гротескно образливим.
— Я не брешу, сер, — заперечує старший конюх, і на його лобі пульсує вена.
— Брешете! Розкажіть мені все, що знаєте! — вимагаю я.
— Я не можу.
— Або ви розкажете, або я вас знищу, пане Міллер, — кажу я, даючи волю своєму носію. — Я заберу у вас усе, що ви маєте, до останнього стібка на одязі, до останнього заощадженого пенса.
Денсові слова ллються з мого рота, і кожне сочиться отрутою. Саме так він веде свій бізнес: бомбардує опонентів погрозами, залякує. З певної точки зору Денс може бути не кращим, ніж Дербі.
— Я відкопаю кожну…
— Уся та історія — брехня! — вибовкує Міллер.
Його обличчя зблідло, очі зацьковані.
— Що це означає? Розповідайте! — наказую я.
— Сказали, що майстра Томаса убив Чарлі Карвер, сер.
— То й що з тим?
— Він не міг його вбити, сер. Ми з Чарлі приятелювали. Чарлі того ранку посварився з лордом Гардкаслом і був звільнений, а тому вирішив взяти компенсацію.
— Компенсацію?
— Кілька пляшок бренді, сер, з кабінету лорда Гардкасла. Просто зайшов туди й узяв.
— Отже, він украв кілька пляшок бренді, — кажу я. — Яким чином це доводить його невинність?
— Він прийшов до мене після того, як я відправив міс Івлін кататися на її поні, і повів мене до себе. Сказав, що хоче востаннє випити з другом. Хіба я міг відмовити? Ми випивали з тих пляшок удвох, я та Чарлі, але десь за півгодини до вбивства він сказав, що мені треба піти.
— Піти? Чому?
— Він сказав, що хтось має прийти до нього.
— Хто?
— Не знаю, сер, він не сказав. Він тільки… — конюх замовкає й обмацує питання, шукаючи тріщину, в яку може провалитися.
— Що? — вимагаю я.
Бідолашний дурник ламає собі руки, длубає лівою п'яткою килимок.
— Він сказав, що все влагодили, сер, що йому допоможуть отримати хороше місце деінде. Я подумав, можливо…
— Так?
— Те, як він розмовляв, сер… Я подумав…
— Та кажіть уже, заради Бога, Міллере!
— Леді Гардкасл, сер, — каже він, вперше не відвівши погляд. — Я подумав, що він міг мати зустріч із леді Геленою Гардкасл. Вони завжди були наче дружні.
Моя рука падає з його плеча.
— Але ви не бачили, щоб вона прийшла, так?
— Я…
— Отже, ви не пішли, так? — кажу я, побачивши на його обличчі вину. — Ви хотіли побачити, хто прийде, тому сховалися десь неподалік.
— Лише на хвилиночку, сер, щоб переконатися, що в нього все добре!
— Чому ви нікому про це не розповіли? — кажу я, нахмурившись.
— Мені було наказано не розповідати, сер.
— Хто наказав це?
Він дивиться на мене, в мовчанні відчайдушна мольба.
— Хто, чорти забирай?! — наполягаю я.
— Ну, леді Гардкасл, сер. Ось чому я… Ну, хіба вона б дозволила Чарлі вбити її сина? І якби він убив, вона б не казала мені мовчати про це. Це ж нелогічно, так? Він має бути невинний.
— І ви тримали це в секреті всі ці роки?
— Я боявся, сер. Жахливо боявся, сер.
— Гелени Гардкасл?
— Ножа, сер. Того, яким убили Томаса. Його знайшли в будинку Карвера, він був схований під мостинами. Саме ніж його зрештою і згубив.
— Чому ви боялися цього ножа, Міллере?
— Бо він був мій, сер. То був ніж з підкови. Він зник з мого будинку за два дні до вбивства. Ніж і гарна ковдра з мого ліжка. Я думав, що можуть звинуватити мене, сер. Ніби я був з Карвером, сер.
Наступні три хвилини наче в тумані, мої думки вирують далеко. Я нечітко пам'ятаю, як обіцяю берегти секрети Міллера, так само нечітко розуміючи, що йду з його будинку й мокну під дощем, прямуючи назад, в особняк.