— Отримуй задоволення, старий, — каже позаду мене Деніел Колрідж.
— Прошу? — повільно виринаю я зі своїх думок.
— Денс — один з непоганих носіїв, — каже Деніел. — Гарний розум, спокійні манери, досить рухоме тіло.
— Це досить рухоме тіло почувається так, ніби пройшло вже тисячу миль, а не десять, — кажу я, чуючи у своєму голосі втому.
— Майкл подбав, щоб мисливський загін розділився, — каже він. — Старші джентльмени перепочинуть, а молодші підуть далі. Не турбуйся, незабаром ти матимеш можливість розслабити ноги.
Поміж нами з'являються густі куширі, і ми змушені продовжувати бесіду наосліп, як двоє коханців у лабіринті.
— До біса дратує бути постійно втомленим, — кажу я, час від часу бачачи його мигцем крізь листя. — Скоріше б уже відчути молодість Колріджа.
— Не дозволяй його гарному обличчю дурити тебе, — каже він. — Душа Колріджа чорна, як безодня. Утримання його під контролем виснажує. Повір мені, коли ти носитимеш це тіло, ти згадуватимеш про Денса з неабиякою приязню, тож насолоджуйся ним, поки можеш.
Кущі закінчуються, і Деніел отримує можливість іти поруч зі мною. У нього синець під оком, а ще він накульгує, кривлячись на кожному кроці від болю. Я пам'ятаю, що бачив ці поранення під час вечері, але у ніжному світлі свічок вони видавалися менш серйозними. Певно, обличчя видає мій шок, бо він слабко всміхається.
— Це не так погано, як виглядає, — каже він.
— Що сталося?
— Гнався по коридорах за Лакеєм, — каже він.
— Ти пішов без мене? — кажу я, дивуючись його безрозсудності.
Коли ми планували ловити Лакея під будинком, було очевидно, що для успіху цієї справи потрібно щонайменше шестеро людей, по двоє на кожний з трьох виходів. Коли Анна відмовилася допомагати, а Дербі знепритомнів після удару по голові, я припустив, що Деніел облишить цю ідею. Але виявилося, що Дербі — не останній з моїх відчайдушних носіїв.
— Не мав іншого вибору, — каже він. — Думав, що спіймав його. Виявилося, помилявся. На щастя, вдалося відбитися від нього раніше, ніж він схопив ніж.
Кожне його слово просякнуте злістю. Я можу лише уявити, що це таке — бути настільки зосередженим на майбутньому, що теперішній час захоплює тебе зненацька.
— Ти вже знайшов спосіб звільнити Анну? — питаю я.
Болісно застогнавши, Деніел поправляє на руці рушницю. Навіть шкутильгаючи з моєю повільною швидкістю він ледь спроможний тримати спину рівно.
— Не знайшов і не думаю, що знайду, — каже він. — Вибач, але хоч як би важко не було це чути, піти може лише один з нас, а чим ближче до одинадцятої години, тим більша ймовірність того, що Анна нас зрадить. Відтепер ми можемо вірити лише один одному.
«Вона зрадить тебе».
То це і є та мить, що стоїть за попередженням Чумного Лікаря? Дружити просто, коли всі отримують від цього користь, але зараз… Як вона реагуватиме, дізнавшись, що Деніел вирішив кинути її?
«А як реагуватимеш ти?»
Відчуваючи моє вагання, Деніел заспокійливо кладе руку мені на плечі. Я раптом розумію, що Денс захоплюється цим чоловіком. Він відчуває захват від цілеспрямованості та рішучості, що резонують з рисами, які мій носій цінує в собі. Можливо, саме тому Деніел надає цю інформацію мені, а не іншим носіям. Ці двоє є віддзеркаленням одне одного.
— Ти не сказав їй? — стривожено питає він. — Про те, що ми не можемо дотриматися свого слова?
— Ще не мав на це часу.
— Я знаю, що тобі це важко, але ти мусиш тримати це при собі, — каже Деніел таким тоном, ніби довіряє дитині секрет. — Якщо ми й зможемо перехитрити Лакея, то тільки з допомогою Анни. А допомоги не буде, якщо вона знатиме, що ми не здатні виконати свою частину умову.
Позаду нас гупають важкі кроки, я озираюсь через плече й бачу, що до нас наближається Майкл; замість звичної усмішки на його обличчі насуплений лоб.
— Лишенько! — каже Деніел. — У тебе такий вигляд, ніби хтось побив твого пса. Що в дідька сталося?
— Це через кляті пошуки, — каже він роздратовано. — Белл бачив, як тут убили дівчину, але я не можу ні від кого добитися серйозного ставлення до цього. Я ж небагато прошу — лише дивитися навколо, поки ми йдемо. Може, поколупатися в купі листя, абощо.
Деніел прочищає горло й кидає на Майкла винуватий погляд.
— Ох, лишенько, — каже Майкл, дивлячись на нього. — У тебе погані новини, так?
— Насправді, добрі, — поспішно каже Деніел. — Немає ніякої мертвої дівчини. Це було непорозуміння.
— Непорозуміння? — повільно каже Майкл. — Яке тут в біса може бути непорозуміння?
— Тут Дербі гуляв, — каже Деніел. — Він налякав покоївку, емоції розпалилися, і твоя сестра вистрелила в нього. Белл помилково вирішив, що то було вбивство.
— Клятий Дербі! — Майкл різко розвертається лицем до будинку. — Я цього не терпітиму. Нехай іде до дідька й шукає притулку під іншим дахом!
— Він не винний, — перебиває його Деніел. — Принаймні, цього разу. Хоч як би важко не було в це повірити, Дербі намагався допомогти. Просто він усе переплутав.
Майкл зупиняється й недовірливо дивиться на Деніела.
— Ви певні? — питає він.
— Певний, — каже Деніел і кладе руку на напружені плечі друга. — Це було жахливе непорозуміння. Ніхто в цьому не винний.
— У випадку Дербі це вперше.
Майкл сумно зітхає, лють з його обличчя зникає. Він людина мінливих емоцій: швидко сердиться, легко стає веселим і так само легко йому щось набридає. Я на мить уявляю собі, як було б жити в такому розумі. Холодність Денса має свої недоліки, але вона безсумнівно краща за стрибки настрою Майкла.
— Я від самого ранку розповідаю всім, що десь тут є труп, і що їм має бути соромно за свою веселість, — сконфужено каже Майкл. — Неначе їм не вистачає цієї гидотної погоди.
— Ти допомагав другові, — Деніел по-батьківськи всміхається. — Тобі нічого соромитися.
Доброта Деніела збиває мене з пантелику, приємно дивує. Його зосередженість на втечі з Блекгіту мене захоплює, але водночас мене непокоїть його безжалісність. Наразі моїм найголовнішим почуттям є підозра, страх стискає свої обійми дедалі сильніше. Мені дуже легко побачити в будь-кому ворога й ставитися до цієї особи відповідно, тому приємно побачити, що Деніел досі здатний бути вище таких думок.
Я користуюся тим, що Деніел і Майкл ідуть поруч, щоб поставити молодому чоловікові кілька запитань.
— Я не міг не звернути увагу на твій револьвер, — кажу я, вказуючи на його кобуру. — Він же належить твоїй матері?
— Серйозно? — на його обличчі щирий подив. — Я навіть не знав, що в матері є пістолет. Його мені сьогодні вранці дала Івлін.
— А навіщо вона дала тобі револьвер? — питаю я.
Майкл шаріється.
— Бо я не дуже люблю полювати, — каже він, копаючи ногою листя на стежці. — Усі ці кров і передсмертні судоми збуджують у мені дивні почуття. Я не мав іти на полювання, але зважаючи на пошуки та на відсутність батька, я не мав вибору. Я дуже переймався цим, але Івлін — розумна дівчина. Вона дала мені його, — він стукає по револьверу, — і сказала, що застрелити з нього нічого не вдасться, але мої спроби виглядатимуть дуже ефектно.
Деніел намагається стримати сміх, Майкл через це по-доброму всміхається.
— А де твої батьки, Майкле? — питаю я. — Я думав, що це їхня вечірка, але складається враження, що цей тягар ліг переважно на твої плечі.
Він похмуро чухає потилицю.
— Батько зачинився в сторожці, дядько Едвард. Хандрить, як завжди.
«Дядько?»
Спливають уривки спогадів Денса, миттєві спалахи з моментами тривалої дружби з Пітером Гардкаслом, яка зробила мене почесним членом їхньої родини. Що б там між нами не було, воно вже давно згасло, але я здивований приязню, що відчуваю до цього хлопця. Я знаю його все своє життя. Я пишаюся ним. Більше, ніж власним сином.