День другий
(продовження)
Я кричу, підстрибую на ліжку дворецького, але Лакей відразу повертає мене назад.
— Це він? — питає він, озираючись через плече на Анну, яка стоїть біля вікна.
— Так, — каже вона; її голос тремтить.
Лакей нахиляється близько, його голос хрипкий, моєї шиї торкається подих, від якого тхне пивом.
— Недостатньо далеко плигнув, кролику, — каже він.
Лезо входить у мій бік, кров тече на простирадло, з нею витікає моє життя.
43
День сьомий
Я кричу в задушливій темряві, спиною притиснутий до стіни, коліна притулені до підборіддя. Я інстинктивно хапаюся за те місце, куди було ударено ножем дворецького, лаю себе за дурість. Чумний Лікар казав мені правду: Анна зрадила мене.
Мене нудить, мій розум намагається знайти якесь раціональне пояснення, але я бачив її власними очима. Весь цей час вона мені брехала.
«У цьому звинуватити можна не тільки її».
— Замовкни! — сердито кажу я.
Моє серце стукотить, дихання поверхове. Мені треба заспокоїтися, інакше від мене не буде толку. Упродовж хвилини я намагаюся думати про будь-що, аби не про Анну, але це напрочуд важко. Дотепер я не розумів, наскільки часто мої думки тягнулися до неї.
Вона була безпекою, затишком.
Вона була моїм другом.
Трохи посунувшись, я намагаюся зрозуміти, де я прокинувся та чи немає безпосередньої небезпеки. На перший погляд мені нічого не загрожує. Плечами я торкаюся стін, що стоять обабіч від мене, шпарину біля правого вуха пронизує світло, ліворуч від мене картонні коробки, біля ніг — пляшки.
Я підношу наручний годинник до променя й виявляю, що зараз 10:13. Белл ще навіть не дійшов до будинку.
— Ще досі ранок, — полегшено кажу я собі. — Я досі маю час.
Мої губи сухі, язик потріскався, повітря аж загустіло від запаху плісняви, неначе мені в горло запхнули брудну ганчірку. Було б непогано випити чогось, бажано холодного, будь-чого з льодом. Здається, минуло дуже багато часу відтоді, як я прокинувся під бавовняним простирадлом, коли денні муки ще терпляче чекали в черзі по той бік теплої ванни.
Я не розумів тоді, яке це щастя.
Мій носій, певно, проспав у цій позі всю ніч, бо рухатися боляче. На щастя, панель праворуч від мене піддається, я відштовхую її майже без зусиль, і через яскраве світло в кімнаті, до якої я потрапляю, з очей течуть сльози.
Я в довгій галереї, що простягнулася вздовж будинку; зі стелі звісилося павутиння. Стіни з темної деревини, на підлозі валяється багацько старих меблів, вкритих пилом і проточених майже наскрізь шашелем. Обтрусившись, я стаю на ноги й розминаю залежалі кінцівки. Виявляється, мій носій провів ніч у комірці під невеличким маршем сходів, що веде на сцену. Перед запиленою віолончеллю лежать розгорнуті пожовтілі ноти; коли я дивлюся на них, мені здається, що я проспав якусь велику катастрофу, що поки я був у тій комірці, настав і минув судний день.
Якого біса я там робив?
Долаючи біль, я хитко йду до одного з вікон, що йдуть вздовж галереї. Воно дуже брудне, але я протираю рукавом у бруді дірку й бачу внизу садок Блекгіту. Я на верхньому поверсі будинку.
Я звично починаю мацати по своїх кишенях, шукаючи підказки щодо того, хто я тепер, але розумію, що потреби в цьому немає. Я Джим Рештон. Мені двадцять сім років, я констебль поліції, а мої батьки, Маргарет і Генрі, сяють від щастя кожного разу, коли розповідають комусь про мене. Я маю сестру, собаку, я закоханий у жінку на ім'я Ґрейс Девіс, і саме через неї я потрапив на цю вечірку.
Якщо раніше між мною та моїми носіями й були якісь бар'єри, тепер від них майже нічого не залишилося. Я майже не відрізняю життя Рештона від свого. На жаль, спогади про те, як я потрапив у комірку, затуманені пляшкою віскі, з якої Рештон пив учора. Я пам'ятаю, як розповідав старі історії, сміявся та танцював, безрозсудно проживав вечір, який не мав у собі іншої мети окрім розваг.
Чи був там Лакей? Це він сунув мене в шафу?
Я напружую пам'ять, але вчорашня пиятика геть розмита. Хвилювання змушує мою руку інстинктивно простягнутися до шкіряного портсигара, який Рештон тримає в кишені, але всередині залишилася лише одна сигарета. Мені кортить запалити її, щоб заспокоїти нерви, але за таких обставин легка нервовість слугуватиме мені краще; надто, якщо мені доведеться битися, щоб звільнитися звідси. Лакей відстежив мене від Денса до дворецького, тож навряд чи я буду в безпеці в Рештоні.
Тепер моїм найвірнішим другом буде обережність.
Пошукавши навколо якусь зброю, я знаходжу бронзову статую Атласа. Піднявши її над головою, я крадуся вперед, прокладаю шлях крізь стіни з гардеробів та крізь велетенське павутиння зі сплутаних стільців, і зрештою добираюся до чорної завіси, що перетинає кімнату. На стіни спираються картонні дерева, біля них стоять вішалки з великою кількістю одягу. Серед них є шість або сім убрань чумного лікаря, в коробці на підлозі лежить купа капелюхів і масок. Видається, тут родина колись гралася в театр.
Скрипить мостина, смикається завіса. За нею хтось крадеться.
Я напружуюся. Піднявши над головою Атласа, я…
До мене вривається червонощока Анна.
— О, слава Богу! — каже вона, побачивши мене.
Вона захекана, навколо червоних очей темні кола. Біляве волосся розпущене й сплутане, чепець зібгано в руці. Альбом для замальовок, що описує кожного з моїх носіїв, запханий під фартух.
— Ти Рештон, так? Ну ж бо, ми маємо лише півгодини на те, щоб урятувати інших! — каже вона й намагається схопити мою руку.
Я задкую, досі тримаючи статую над собою, але захеканий вступ і відсутність вини в її голосі збили мене з пантелику.
— Я нікуди з тобою не піду, — кажу я, стискаючи Атласа трохи міцніше.
На її обличчі спантеличення, а трохи згодом — розуміння.
— Це через те, що трапилося з Денсом і дворецьким? — питає вона. — Я нічого про те ще не знаю, я ні про що не знаю, насправді. Я нещодавно прокинулася. Я лише знаю, що ти у восьми різних людях, а Лакей убиває їх, і що нам треба піти й врятувати тих, хто залишився.
— Ти очікуєш, що я тобі повірю?! — вражено питаю я. — Ти відволікала Денса, поки Лакей убивав його. Ти стояла в кімнаті, коли він убивав дворецького. Ти допомагала йому, я бачив!
Вона хитає головою.
— Не будь ідіотом! — скрикує вона. — Я ще нічого з того не зробила, а навіть якщо робитиму, то не тому, що зраджую тебе. Якби я хотіла твоєї смерті, я би повбивала твоїх носіїв ще до того, як вони прокинулися. Ти б не побачив мене, і я б у жодному разі не співпрацювала з чоловіком, який в кінці гарантовано нападе на мене.
— То що ти там робила? — вимагаю я.
— Я не знаю, я того ще не прожила, — різко каже вона. — Ти… Тобто, інший ти… Чекав на мене, коли я прокинулася. Він дав мені книгу, яка сказала мені знайти Дербі в лісі, а потім прийти сюди і врятувати тебе. Це мій день. Це все, що я знаю.
— Цього недостатньо, — прямо кажу я. — Я нічого з цього ще не робив, тому не знаю, чи кажеш ти мені правду.
Поклавши статую, я йду повз дівчину до чорної завіси, з-за якої вона з'явилася.
— Я не можу вірити тобі, Анно, — кажу я.
— Чому? — питає вона, хапаючи мене за руку. — Адже я вірю тобі.
— Це не…
— Ти пам'ятаєш що-небудь з наших попередніх циклів?
— Лише твоє ім'я, — кажу я й дивлюся на її пальці, що сплелися з моїми; мій опір уже рушиться. Мені так хочеться вірити їй.
— Але ти не пам'ятаєш, як якийсь з них закінчувався?
— Ні, — нетерпляче кажу я. — Чому ти питаєш про це?
— Бо я пам'ятаю, — каже вона. — Я пам'ятаю твоє ім'я тому, що пам'ятаю, як кликала тебе в сторожці. Ми домовлялися зустрітися там. Ти спізнювався, я турбувалася. Я була така рада, що ти прийшов, а потім побачила вираз твого обличчя.
Її очі зустрічаються з моїми, зіниці темні й відважні. Вони простодушні. Вона б не змогла…