Проживши ці миті від того першого ранку вже стільки разів, я мав би вже звикнути, але все одно відчуваю розчарування та страх дворецького, який мчить до Белла розповісти про нове тіло, в якому його ув'язнено.
З однієї з кімнат виходить Ґреґорі Ґолд; дворецький надто зосереджений, щоб помітити його. З такої відстані, коли художник стоїть до мене спиною, він видається дивно безформним; радше тінню на стіні, ніж людиною. У його руці коцюба, і без жодного попередження він починає бити нею дворецького.
Я пам'ятаю цей напад, пам’ятаю цей біль.
Мене охоплює жаль, нудотне відчуття безпорадності, а тим часом кров від ударів коцюби забризкує стіни.
Коли дворецький щулиться на підлозі, благає пощадити й кличе на порятунок, а ніхто не йде, я подумки з ним.
І саме тоді мій розум вмиває руки.
Схопивши зі столика якусь вазу, я вибігаю в коридор, з пекельною люттю мчу до Ґолда та б'ю його вазою по голові; він падає на підлогу, навколо нього розсипані осколки вази.
Настала тиша; я стискаю в руці розбитий обідок вази й дивлюся на двох непритомних чоловіків, що лежать біля моїх ніг.
Позаду мене з'являється Анна.
— Що сталося?! — питає вона, вдаючи подив.
— Я…
У кінці коридору збираються люди, напіводягнені чоловіки та переполохані жінки — вони схопилися з ліжок через шум. Їхні очі дивляться то на кров на стінах, то на тіла на підлозі, і з непристойною цікавістю зупиняються на мені. Якщо Лакей серед них, він ховається за спинами.
І це, напевно, добре.
Я такий злий, що можу знову зробити щось безрозсудне.
Сходами збігає Доктор Діккі; на відміну від решти гостей він уже вдягнутий, величезні вуса майстерно напомаджені, лиса голова блищить якимось лосьйоном
— Що тут в біса сталося?! — вигукує він.
— Ґолд сказився, — кажу я, дозволяючи голосу тремтіти від емоцій. — Він почав бити дворецького коцюбою, тож я…
Я показав йому вінця вази.
— Дівчино, принесіть мені мій лікарський саквояж! — звертається Діккі до Анни, яка навмисно впала йому в очі. — Він біля мого ліжка.
Виконуючи його доручення, Анна починає вправно складати фрагменти майбутнього докупи, при цьому не видно, що вона контролює події. Доктор каже, що дворецькому потрібне тепле та тихе місце, тож Анна рекомендує сторожку, а також каже, що може давати дворецькому ліки. Просто тому, що іншого підхожого місця для його утримання немає, вирішено, що Ґолда слід також доправити до сторожки й регулярно давати йому снодійне, доки хтось зі слуг — Анна викликається знайти кого-небудь — не привезе з селища полісмена.
На зроблених нашвидкуруч ношах вони спускають дворецького сходами, Анна на ходу полегшено посміхається мені. Я у відповідь лише збентежено суплю лоб. Стільки зусиль докладено, а я досі не певний, чого ми цим досягли. Дворецький буде прикутий до ліжка й стане ввечері легкою здобиччю Лакея. Ґреґорі Ґолда накачають снодійним і підвісять. Він житиме, але його розум зламано.
Це не дуже надихає, а надто, якщо згадати, що ми виконуємо саме його інструкції. Ту книгу дав Анні Ґолд, і хоча він останній з моїх носіїв, я не маю жодної гадки, що він намагається зробити. Я навіть не можу бути певним, чи знає про це він сам. Після всього, що з ним сталося.
Я риюся у своїй пам'яті, шукаю побачені мигцем фрагменти майбутнього, які ще не прожив. Мені досі треба дізнатися, що означає «усі вони» в повідомленні, що Канінгем доставляє Дербі, і чому той каже, що зібрав якихось людей. Я не знаю, чому Івлін бере у Дербі сріблястий пістолет, якщо в неї вже є чорний револьвер з кімнати матері, або чому, поки вона вбиває себе, Дербі охороняє камінь.
Це розчаровує. Я бачу розкидані переді мною хлібні крихти, але не знаю, чи не ведуть вони мене до краю кручі.
На жаль, іншого шляху я не бачу.
45
Звільнившись від поважного віку Едварда Денса, я також сподівався позбутися і його докучливих болячок, але ніч у шафі наче оповила мої кістки ожиною. Кожний рух, кожний нахил або поворот призводять до різкого болю, до моєї купи скарг додаються нові. Шлях до моєї спальні виявився несподівано стомливим. Схоже, Рештон минулого вечора справив на людей незабутнє враження, бо мій рух по будинку постійно переривається дружніми потискуваннями руки або плесканням по спині. Вітання розкидані там, де я пройшов, наче каміння; їхня щирість загоює мої рани.
Дійшовши до своєї кімнати, я відкидаю свою силувану усмішку. На підлозі лежить білий конверт, усередині нього щось об'ємне. Певно, хтось просунув його під двері. Розриваючи його, я дивлюся в обидва боки вздовж коридору, чи немає того, хто залишив цю пошту.
«Конверт залишив ти», — так починається записка, в яку загорнуто шахову фігуру, майже ідентичну тій, що носить при собі Анна.
«Візьми амілнітрит, нітрит натрію та тіосульфат натрію.
Тримай їх при собі.
Ґ. Ґ.»
— Ґреґорі Ґолд, — зітхаю я, прочитавши ініціали.
Певно, він приніс цей конверт перед тим, як напав на дворецького.
Тепер я розумію, як почувається Анна. Літери ледь розбірливі, інструкції незрозумілі навіть після того, як мені вдалося розплутати цей жахливий почерк.
Відкинувши записку та шахову фігуру на столик, я запираю двері й користуюся ніжкою стільця як засувом. Раніше б я відразу взявся вивчати Рештонові пожитки або розглядати його обличчя, але я вже й так знаю, що лежить у його шухлядах і який він на вигляд. Достатньо лише подумати про питання — і отримую відповідь, а тому знаю, що в шухляді для шкарпеток схований латунний кастет. Його було відібрано кілька років тому в одного скандаліста, і він уже кілька разів ставав у пригоді. Я надіваю його, думаючи лише про Лакея та про те, як він нахилився до мене, вдихав мій останній видих і зітхав від задоволення, додаючи мене до свого приватного списку.
Мої руки тремтять, але Рештон — не Белл. Констебля страх радше мотивує, ніж знерухомлює. Він хоче розшукати Лакея та покінчити з ним, повернути втрачене в попередніх сутичках почуття гідності. Згадуючи нашу першу бійку цього ранку, я певний, що саме Рештон погнав мене сходами вниз у коридор. Це була його злість, його гордість. Він отримав контроль, а я цього навіть не помітив.
Цього не можна більше дозволяти.
Безрозсудність Рештона доведе нас до смерті, а я не хочу втрачати носія. Якщо я хочу звільнити з цього безладу себе та Анну, мені треба випередити Лакея, а не бігати весь час за ним; здається, я знаю, хто може мені в цьому допомогти, але вмовити буде важко.
Знявши з руки кастет, я наливаю раковину й починаю митися перед дзеркалом.
Рештон — молодий чоловік (втім, не настільки молодий, яким він сам себе уявляє), високий, сильний і незвичайно вродливий. Його ніс вкритий веснянками, медовий колір очей і коротке біляве волосся натякають, що це обличчя сформувалося без впливу сонячного світла. Мало не єдина недосконалість на ньому — на плечі старий шрам від кулі; довга рвана лінія давно вже вицвіла. Цей спогад відкрився б мені, якби я спитав, але болю мені вистачає й без того, щоб запрошувати у свій розум чужі страждання.
Коли я витираю груди, ручка дверей торохтить і я хапаю кастет.
— Джиме, ти тут? Хтось запер двері.
Голос жіночий, хриплий і сухий.
Надівши свіжу сорочку, я відсуваю стілець, відчиняю двері й бачу за ними спантеличену молоду жінку, яка тримає кулак, щоб постукати ще раз. З-під довгих вій на мене дивляться сині очі; червоний спалах губної помади — єдиний колір на холодному обличчі. Їй трохи більше, ніж двадцять, густе чорне волосся звішується на накрохмалену білу сорочку, заправлену в бриджі для їзди верхи; від її присутності кров у жилах Рештона прискорюється.