— Навіщо? — запитав Ольховський суворо.
— Допомогти Ольміну. Ви хоча б розумієте, що там відбувається?
— Він божевільний!
— Як ви смієте?
— Машину ви не одержите! Поки тайфун не пройде між Берегом та «Гондваною». Припинимо цю розмову.
На палубі було похмуро, сиро, слизько, скісний дощ періщив від тієї самої миті, як ми відійшли від берега. За спиною залишився гостинний причал маленького тихоокеанського острівця. У «Гондвани» починався новий тривалий маршрут: завтра небо проясниться, вітер ущухне, відкриється простір. А я?
І тут я наштовхнувся на Енно. Він швидко йшов мені назустріч, поспішаючи, мабуть, заховатися від негоди в каюті. Я заступив йому шлях.
— Енно, мені потрібен ель!
— Ти говорив з Ольховським?
— Про що з ним говорити? Звичайно.
— Так… Але ж він за тебе не відповідає. Умовити не можна?
— Ну що ти мене мордуєш, ніби сам не знаєш! У тебе є ключ чи ні?
— Я його здав.
— Авжеж, я й забув, що він відповідає за людей, а ти за машини, і тому так зручно тут улаштувалися.
— Що ти верзеш?
— Ходімо! — Я взяв його за рукав плаща і повів. Він слухняно йшов за мною, навіть не намагаючись звільнити руку.
Ми підійшли до елів. Вони стояли, поблискуючи крутими випуклими боками. Над ними — перекинутий купол, схожий на велетенське збільшувальне скло, прихисток від негоди. Я вдарив кулаком по голубуватому прозорому пластику. Він спружинив і м’яко забринів.
— Давай ключ, — сказав я Енно. — Я все візьму на себе.
Він мовчав і сумно усміхався. Тоді я зрозумів, що ключа у нього справді немає. Ні при собі, ні в каюті. «Енно, Енно, — подумав я, — не так уже й часто я з тобою зустрічався, але встиг вигадати тебе від голови до п’ят, і зовсім ти, виявляється, не такий, яким видався мені того першого дня три роки тому, коли ми полювали на манту».
Я відпустив його. Він пішов зсутулившись, потім озирнувся, зупинився, ніби про щось розмірковуючи, і знову підійшов до мене.
…І ми разом довбали голубий пластик ломом, і гамселили його ногами, і підпалювали з допомогою старовинної паяльної лампи, яку він зберігав у своїй скриньці, і різали старовинним, що самозаточується, кинджалом і просто ножем. І, знесилівши, дряпали алмазом, поливали хімікаліями і знову гамселили ногами і гатили кулаком.
А потім старий, захекавшись, приніс під плащем променевий пістолет, з чого я неабияк подивувався, і ми смалили по черзі, ніби по мішені, по вхідному блоку, а пластик, пружинячи, відступав і з м’яким співучим звуком повертався на місце, умить затягуючи рани та рубці.
За чверть години я знемігся, і ми пішли геть, переможені, скорені, тихо, як відходять шлюпки від нічного причалу.
Я болісно шукав вихід. Якщо зв’язатись з Нікітіним? За годину, од сили за дві він буде тут, на борту «Гондвани». Полетимо разом. Або ні… Краще я залишу його на деякий час тут. Але як здійснити цей простий план, коли навіть звичайний відеофон розміщений у каюті Ольховського? Друга установка в його помічника, проте скористатися нею без його відома теж не можна. А в тому, що згоди на прибуття еля не буде, я не мав сумнівів. В Ольховського незрадлива позиція: він вважав, що відповідає за мене. Переконати його в іншому я не міг. Він мав слушність. І як він зустріне Нікітіна, коли добиратися йому треба прямісінько через кільце тайфуна; а якщо його обігнути, то повітряна експедиція втратить сенс; згаяного на це часу вже не надолужиш. Хто-хто, а він збагне, що буде опісля… Доведеться дозволити Нікітіну зворотний політ. Або замість нього мені. Або нам обом.
Ольховський був насторожі, й обійти його я не міг.
Він дав мені зрозуміти, що ліміт нещасних випадків на «Гондвані» сповна вичерпаний. І я не міг заперечити.
Моя безпека була зараз понад усе: я був гостем на «Гондвані». Абсурд: хіба я не міг розпорядитися собою? Про мене виявляли зворушливу турботу. За цим могло бути що завгодно: міркування про безпеку, страх відповідальності, нехіть сушити голову над чужими проблемами, тобто звичайна байдужість. Чи все це разом узяте? Голова стала важкою, я ладен був зненавидіти його, не маючи на це, між іншим, достатніх підстав. Лише через кілька хвилин я взяв себе в руки. Врешті так можна вигадати що завгодно — і повірити у вигадку самому. А потім озброїтися, наприклад, дезінтегратором чи мікропістолетом, на зразок того, яким так ловко пускають зайчик, коли треба поновити І колекцію експонатів у біологічному музеї. І пред’явити права людини, яка завжди і всюди може вільно беззастережно розпоряджатися собою, а отже, й іншими… Так виходило.