"Мобільний".
"Нащо тобі мобільний?"
"Мовчи, Інанно…"
"Да-да, і будь покірна, я вже чула. Тільки не розумію, нащо тобі мій мобільний? На, бери".
Я постаралася себе втішити тим, що мобільний старий, часто глючить і давно пора купити новий. Картку я з нього дістала.
Ну от – тепер і без мобільного лишилася. Вийшла на вулицю.
"Перепрошую, – сказав мені інтелігентний сивий пан в окулярах і картатому піджачку, що стояв на вокзальному ґанку на верхній сходині і тримав у руках новенького портфелика, – вам не на Рівне? Бо я знайшов таксі, а якщо вдвох, то вийде дешевше".
"В мене немає грошей".
"Справді? Тоді давайте я вас провезу так, а ви повернете, коли матимете, я вам дам свою візитівку", – і він ткнув мені її.
"Ні-ні, дякую!" – опам’яталась я, я не їду, я їду далі, скоро моя електричка на Красне.
"Справді?"
"Ага, дякую-дякую, але я не їду".
"Я б радив вам поїхати зі мною", – серйозно сказав пан у картатому.
І ще трохи почекав, але я усміхнулася, похитала головою – ні-ні, і пішла до вокзалу.
Потім подивилася на його візитівку, там було написано: "Кирило Мефодійович, лікар". Хм, дивна якась візитівка, хоч би телефон чи що… перевернула на інший бік і прочитала: "Інанна до світу мертвих піти захотіла, а підземного світу всесильні закони, споконвічні йому жертви, хто ж її визволить,Інанну, хто скаже слово?"
Шумерськими.
Я зім’яла візитівку і викинула її в сміття.
Де поділась та електричка на Красне?
"Так, – сказала Наташка, – значить, ти зараз підеш вперед і не оглядайся, там будуть летіть такі шари – то ти їх не трогай. Поняла? Там доска лежить на землі, і ти по ній іди, але на землю не ставай, не нада, бо заставлю всю землю пересівать, шоб слідів не було. Поняла?"
Я зрозуміла.
"І шари не трогай!"
Я зрозуміла знов.
Вона накинула на мене якесь довге і слизьке чорне рядно і веліла йти. Я обережно ступила на дошку. Земля була чорна-чорна, не видно і яка, спочатку я уважно дивилася на неї, щоб зрозуміти, що ж так цінує там Наташка, аж ступати не можна, а потім припинила, бо почались оті самі "шари".
То були здоровенні прозорі мильні бульбашки, різних кольорів – в кожної діаметр понад метр. Вони падали, переливаючись, ніби світячись різними кольорами: синім, жовтим і рожевим або білим-білим, вони тремтіли, наче от-от луснуть, і летіли донизу.
Я старанно їх обходила, пропускала перед собою, деякі трошки котилися по дошці, а тоді сковзали на землю і там зникали, напевне, лопались.
Аж поки не спитала Наташку, що це таке – тут одна бульбашка мене і накрила.
Я ніби прокинулася, покупалась, витерлася рушником і стала думати, що мені вдягнути в університет сьогодні. Я ходила гола по кімнаті своїй львівській – тоді я жила в однієї бабці, знімала кімнатку, точніше, батьки мені знімали, щоб уберегти дитя від жахів гуртожитку. От я там ходила гола, часом дивилася на себе в дзеркало в прочиненій шафі і згадувала одного розпусника, що чіплявся до мене, ще коли в школі вчилася, була наївна і дурненька. Чіплявся і так, і сяк, а я ще юна була – і нічого в нього не виходило. Тоді він поїхав кудись на якийсь час, а може, прикинувся, що поїхав: і став мені писати листи. Ох як я червоніла… Я, пам’ятаю, все боялася, що мати підійде і прочитає з монітора, що там таке. Щось, наприклад, про те, як той товаріщ миється, і як на себе дивиться в дзеркало, і який він гарний, коли голий… Я йому взагалі тоді відповідати перестала.
Подивившись у дзеркало і погулявши по кімнаті, я полізла діставати чисту новеньку білизну з коробочки – таку гарну, я таку рідко ношу. Я взагалі ношу трикотажні труси в горошок або в квіточку, мати сердиться, як бачить, і каже, що вони дитячі. Нічого, мені вони гарні. Але ота білизна, що схована в коробочці, – оце да! Моя баба теж тримала в шафі, в куточку, комбінашку, в мереживах і з бантами, і такі ж гарні труси – "шоб до врача було в чому". І я тримаю – собі на смерть.
Хоча сьогодні я вмирати не збираюсь – навпаки.
Милуватися собою в цій білизні можна довго. Тільки часу нема. Пора йти до університету. В нас сьогодні не буде останньої пари, і мене Олег запросив… Тут я починаю нервуватись і лізу до шафи по одяг.
Так… панчохи – раз, спідниця зелена – два, батькова футболка, що мати йому купила носити замість майки, але на два розміри меншу, випадково… мені якраз підходить, так, і батькова зелена сорочка в клітинку, яку він уже два роки в майстерню носив, а я випрала, і нічо – як не защібати і підкотити рукава, то якраз до моєї зеленої спідниці.
І черевички.
В коридорі бродить пудель – собачка господині. Пуделя звати Бригіта, вона не любить мене. Але все одно йде за мною до ванни дивитися, як я фарбуватиму вії.
Більше нічого, тільки вії – я вам не Юлька. Це та, поки не намаже повіки синіми тінями, не обведе товстим чорним олівцем очі два рази, не натре помадою щоки, не припудрить їх, не намастить лоба, носа і підборіддя тональним кремом – із хати не вийде.
Ті сині тіні кругом очей – то взагалі капець, напевне, в дитинстві на виховательку в дитячому садку надивилась, і ніяк тобі ті стереотипи не вилетять із голови. Хоч товчи їй, що це не модно давно, хоч кілка на голові теши – все по нулях.
Господиня спитала мене з кухні, буду я їсти грінки з сиром чи з ковбасою. Грінки вона смажила до кави, а кава в неї була смачнюча, я облизнулась і крикнула, що з сиром…
І вже нічого не було – тільки темрява, світяться бульбашки, що летять звідкись ізгори, і тонка дошка під ногами.
І рядно, що Наташка накинула мені на плечі, мокре – від луснутої бульки – і пахне моїм шампунем тої пори.
"Це твої години. Тіпа твоя жизнь уся, – відповіла мені Наташка, бо я ж її була спитала, що це за бульки. – Осторожненько, не тронь більш ніяку!"
І я йшла між них, а вони летіли – мої години, так багато.
Світились і переливалися.
Я хотіла хапнути ще хоч одну – якусь із тих, які ми були в Амстердамі, наприклад… але вийшло не те.
Ми з Юлькою закінчили перший курс і приїхали додому ввечері, йшли від вокзалу по вулиці і сміялися. Перецвілі липи на проспекті Миру теліпали над нами гілками, і тінь на асфальті від їхніх гілок візерунками ворушилась, аж мені трохи паморочилася голова на них дивитися.
Це було останнє щасливе літо, коли Олег ще просто був нашим одногрупником, а про те, що десь є Артур, ні я, ні вона не підозрювали навіть.
Нам здавалося, що ми тепер вічно будемо такі щасливі, і ми зустріли одного оператора з місцевого телебачення, він сказав нам, що тепер він уже не оператор, а майбутня зірка шоу-бізнесу. В нього є своя група, і вони нещодавно виступали на День молоді на концерті біля кінотеатру "Україна" (колишній "Жовтень").
Потім він поїхав собі на своєму велосипеді, я подивилась і подумала – от, мій перший чоловік, я з ним першим спала колись, у школі ще, тобто в гімназії.
Юлька в гімназії вчилася на трійки. Вона казала, що в тому своєму класі, з якого перейшла до гімназії, була відмінницею. Ми сиділи за однією партою. Вона тоді ще заплітала косу, носила ангорові светри, блискучі колготки (я носила тільки матові) і довгого золотого ланцюжка з кулоном. Ще в неї була чорна коротка шубка з кроля (а в мене – з кози). Влітку вона одягала тільки міні-спідницю в обтяжку (я – штани). Одним словом – не розумію, що в ній знаходили ті десятки хлопців, які вічно їй дзвонили, переловлювали на вулиці, завалювали на дні народження зі здоровенними букетами, підвозили машинами, лагодили її батькам телевізор і пропонували їй вступити до Комуністичної партії, щоб потрапити до списку і стати депутатом Верховної Ради. Чесне слово. Так і казали.
Не може бути, що тільки то їх вабило, що вона з ними спала. Та й то не з усіма. Багатьом крутила голову або слала подалі. Причому хороших хлопців, аж жаль було дивитися.
Як ми святкували її сімнадцятиріччя, той оператор, що нині оце зібрався в зірки, ридав у неї на балконі щирими слізьми. Він казав, що так її любить, як нікого в своєму житті ніколи вже не полюбить. Він був п’яним, але дуже милим. Він пішов проводжати мене додому. Я дивилася на його сльози, слухала теревені і думала: ну що він у ній знайшов? Ну що він у ній знайшов, чесне слово? Вона ж волосся під пахвами не голить, і від неї пахне потом, коли жарко або контрольна з фізики!