Я хотіла вирватися, шарпнулась, голова запаморочилася, я замахала руками, очі потерла… і побачила, що стою в залі приміського вокзалу, радіоголос ласкаво повідомляв, що електричка на Миронівку відходить із 23-ої колії.
Примарилося? Нічого не було?
Досі руки тремтять.
Отак мені і треба – щоб ночами спала, а не банячила з Юлькою. Ну, вона з горя, хлопець її все-таки загинув… А я – чого? Од жаху?
Голос іще раз повторив про двадцять третю колію, електричку на Миронівку, і я задумалась – а якими такими дорогами воно їде на ту Миронівку? Здається, точно через Фастів…
І, зірвавшись, побігла купувати квитка хоч до Фастова, це в тому напрямку, бо краще їхати, ніж тут сидіти, тут зі мною щось зле робиться, мариться якась маячня!
Їхати!
Виявилося, що студентський я забула вдома, зате взяла читацький бібліотеки імені Вернадського, але по ньому Укрзалізниця студентських квитків не продає, тож довелося мені брати повний.
Тепер ще аби грошей вистачило добратися!
Перед приміськими коліями – рядком автомати, щоб у них пхати свій квиток, і тоді вони тебе пропустять.
Мудра техніка.
Тільки не потрібна, бо он стоїть жіночка у формі і перевіряє квиточки вручну, автомати ж відключені.
Тоді до Фастова, а далі побачимо – може, підійде якась інша електричка, може, там автобуси ходять?
Потім я сіла біля вікна, відразу ж пошкодувала, що біля вікна – сонце било прямо в очі, і стало жарко, але пересісти вже не було куди.
Треба трохи поспати, бо вже не спала дві ночі. У той злощасний понеділок, це позавчора, – ми одразу поїхали до Юлі, тобто то Артура, в морг, хоч нас там і не треба було, тільки не могли вдома лишатися. Юлю знайшли, а вона так чудово трималася, така спокійна, така стримана! А я ревіла.
Ми тоді Юлю забрали до нас, і вона сиділа мовчки в нас на кухні цілу ніч, а ми варили чай, поїли її.
Потім були пари і його – Артурові – батьки, міліція, допити, я вже не ревіла, я за Олега боялася – він як дурний став, а потім поїхала до Юлі, вона в гуртожитку живе, бо в Артура батьки строгі, хоч квартиру йому купили на Подолі, але Юля там рідко бувала. Тоді в гуртожитку ми знову не спали – цілу ніч сиділи, балакали, пили якусь гидоту, чи то самогон, чи то вино якесь, а потім на пари.
Десь годині о дванадцятій… чи пізніше… їй подзвонила його мати, і вона мені так одразу – їдемо на похорон, він уже там, його вже завезли, завтра там ховатимуть… їдемо…
Ну от.
Перон нарешті смикнувся за моїм вікном, із сонцем у очі, і електричка рушила. Пасажири-люди подіставали свої мобілки, телефонували родичам і казали: "Вже виїхав! Да! Вже в елєктрічці! Да! Подзвоню, як будемо під’їжать!". Розпитували: "А ви як там? Ну, нормально?" – і таке всяке інше. Я подумала, що це так добре, коли є кому подзвонити, хтось за тебе переймається. І написала есемеску Юлі, що вже їду, щоб вона не хвилювалась, а спокійно йшла напиватися з чужими дядьками до підозрілого купе.
А вона так і зробить, я її знаю.
Бо їй хочеться ревіти.
Потім я трохи подивилась у вікно, як минали київські передмістя, а як дивитися вже не було на що – пішли рядком за вікном дерева жовті – то знову трохи подумала про Юлю, і написала есемеску нашій колишній одногрупниці Улясі, добрій душі, щоб вона вийшла її до поїзда зустріти, бо потяг приїде вночі, Юля буде п’яна і дуже нещасна. Хай би її хтось провів до Артурового дому.
А так добре трималася спочатку… Я тоді ревіла, як дурна, а вона – нічого.
Заснути на цьому сонці було неможливо. Через якусь годинку я вже стала вся мокра і червона, а воно палило, нагріваючи все, що у вагоні. Мою червону морду – в першу чергу. Краще вже вийти до тамбура, трохи постояти – там дме, там холодно, там не буде оцієї тітки, що сидить навпроти і витріщила очі, ніби бачить перед собою не нормальну студентку з Києво-Могилянської академії, а медузу Горгону або щось гірше.
І отой дядько якось так глипає, підозріло.
Мені здалося, що від мене пахне трупом, понюхала светр – ніби ні, але той самий запах, і голос ніби мариться: "Інанно! Інанно! – як грамофон старий, деренчливий. – Поведе тебе Неті!"
Зараз знову ще щось примариться…
І я вийшла в тамбур, подихати.
Там стояла, спершись об стінку, і палила блондинка в джинсах і рожевій кофтинці, помахуючи скрученим журналом.
"Прівєт! – фамільярно сказала вона мені. – Це тебе треба вести? Ну і причосочка! Ножом він тебе, да? На – хоч розчешись".
Я аж оглянулась – ні, таки ні, каже, і тикає якогось пластмасового гребінця.
Я взяла.
"Ти мене знаєш? " – спитала її.
"Да, я тебе вже полчаса жду! Він мені сказав…"
"Хто?"
"Ну, цей… циган".
"А ти хто?"
"Ну, тіпа Неті. Провідник. Вобщє-то – Наташка. А тебе як звати?"
"Марина".
"Харашо. Ну шо – пашлі, Марина?"
І відкрила хляпаючі залізні двері тамбура, ніби зібралась іти в сусідній вагон.
За дверима тамбура, куди мене повела Наташка, тобто древнє божество Неті, за тими дверима не було з'єднання вагонного, а було там слабеньке світло і якийсь земляний печерний коридор.
Поки ми йшли, я встигла подумати, що тут мусять бути сутінки і вода, вкрита пилом, сіра, непрозора… І тіні квітів, які не пахнуть, не ніжні, сухі, сірі і ледве-ледве видимі… Ну, якось так має бути тут…
Я ще і додумати не встигла, як побачила якийсь смітник.
"Осторожненько! – сказала Наташка і викинула цигарку. – Пашлі, тільки не наступи на шось! Давай за мною".
За Першими воротами, за тамбурними дверима і земляним коридором, починалося щось таке, як звалище, тільки все там валялось не поламане, а новеньке, і не в пакетах, а просто так. Були перемішані речі з різних часів, тобто: новий монітор стояв на швейній машинці Zinger – а машинка мала вигляд, мов щойно із заводу. Або велика гора старовинних диванів, із подушками ручної вишивки, а між ними – купи поганих пластмасових брязкалець і котушки ниток. Гори тарілок, рівними колонами, гігантські піраміди кухлів, стоси пляшок, синіх, зелених, непрозорих, старих, товстого скла, з кривими стінками – не машина робила, вручну видувались, а на них зверху – прозорі, тоненькі, дзвінкі нові пляшечки з-під горілки, кетчупу, старі радянські з-під молока та кефіру. Гора пляшок була така височезна, що не видно її верху. Пляшки дзвеніли, ніби самі по собі співали.
Час від часу щось котилося донизу, гриміло чи шурхотіло, а Наташка оберталася:
"Дивись, не наступи!"
На одному столику, косо всунутому між бетонні панелі, стосами накладено коштовних прикрас – намиста з дорогоцінного каміння, персні, браслети… Ну я не… просто хотілося ближче те все роздивитись, у руках потримати, ну… просто до шиї прикласти, до рук – я такого ніколи в житті не бачила, хіба якось у серіалі про американських мільйонерів, "Династія" там чи "Санта-Барбара"… але ж то туфта, а тут усе справжнє! Ну… і як можна втриматися, встояти, не приміряти, не помилуватись, як воно блищить проти тутешнього сонця, не… І не те, щоб я там золотом захоплювалася – навіть на вітрини не дивлюсь, як проходжу повз, я не з тих дівок, які можуть годинами стояти, витріщатись, і очі в них такі робляться – натхненні-натхненні, як у поета Пушкіна.
"Полож! – сказала Наташка. Стояла, вперши руки в боки, і на мене дивилась. – Нельзя".
"Я не беру. Я просто дивлюся".
"І з кармана вийми".
"Я не брала!"
"Дєвушка! Перестань тут мені строїть глазки. Сказано тобі – вийми і полож. Ми не в гостях у тьоті Полі. Тебе прєдупрєждали, шоб слухалась наших законів? Ато ж каюк буде, Маринка, і не нада прикідуваться самой невінностью. Клади!"
Колись у трамваї мене заловив контроль. Я не мала квитка, але так переконливо доводила, що був і загубився десь між зошитами, так ридала, так кліпала очима, що ті дві тьоті мені повірили й відчепились. І я взагалі не жадна…
"Та не брала я!"
"Маріночка. Луччє буде, як ти сама зараз усьо положиш. Бо, бачиш – це ж не предмети. Їх у світі вже нема – вони давним-давно вмерли і тут лежать. Ти шо думаєш – винести звідси вмерлий предмет, якого у світі нема? Нє, ну подумай-подумай! Звідси не вертаються. Ніхто і нічо! Всьо, хвать грацця, ми не в дєцкому садіку. Давай – я одвернусь, а ти ложи, не стидайся".