Густава вразила згадка про Фрішліна. По суті, в цьому не було нічого несподіваного. До того ж він пригадував, що кілька разів чув від Фрішліна ім’я Більфінгера. Але йому здавалось, що останнім часом він майже навмисно забув про Фрішліна. Він подумав про рельси-нитки на Бернському вокзалі, і йому здалося, що молодий Більфінгер є вісник Фрішліна. Густав глянув на нього. У доктора Більфінгера був коректний вигляд, його квадратне обличчя із зачісаним угору волоссям, натхнене, здавалося, якоюсь ідеєю, викликало довіру.
– Так, я слухаю вас, докторе Більфінгер, – ще раз сказав Густав.
Але Більфінгер не хотів розмовляти тут: досвід навчив його бути обережним. Він розкаже Густавові лише в такому місці, де можна бути певним, що тебе не підслуховує якийсь шпигун. Він запропонував Густавові поїхати після обіду кудись за місто. За містом можна без перешкод розмовляти.
По обіді вони сиділи у сонячному сяйві на зеленому схилі на березі озера, і Більфінгер розповідав. Він був у Швабії, недалеко від Кюнцлінгена, у маєтку, який він мав згодом успадкувати від свого дядька, президента сенату фон Даффнера. 25 березня Більфінгер поїхав у Кюнцлінген до банку по гроші. Він бачив, як фашистські загони на чолі з начальником штандарту Клейном із Хайльбронна, зайняли Кюнцлінген, оточили синагогу, припинили суботню відправу, повиганяли з синагоги чоловіків, а жінок замкнули, не сказавши їм, куди вони погнали чоловіків. Чоловіків вони привели в ратушу і почали шукати в них зброю. Чого могла бути зброя у людей, що йдуть у синагогу, залишилось нез’ясованим. Як повелося, всіх побили шпіцрутенами і гумовими кийками. Страшно було дивитись на цих нещасних, коли вони вийшли з ратуші. Один сімдесятирічний старик, якийсь Берг, помер того самого дня від розриву серця, як було потім офіційно заявлено. Бургомістр порадив євреям, шанованим у місті, негайно залишити Кюнцлінген, бо він не може ручатися за їх недоторканність. Лише небагато хто з них міг виконати його пораду, – більшість після «трусу» в ратуші примушена була залишитись у ліжку.
Його, Більфінгера, ця історія обурила, і він у супроводі свого дяді, вищезгаданого пана фон Даффнера, поїхав у столицю Швабії Штутгарт, де й подав скаргу заступникові міністра поліції.
Останній, якийсь доктор Діль, негайно викликав кюнцлінгенського бургомістра. Бургомістр, ухиляючись від прямої відповіді, то стверджував, то відкидав зазначені факти. Штурмовики загрожували кожному, хто тільки наважиться розповісти про їхні «подвиги», скалічити так, що він довіку не забуде. Для точного з’ясування всіх обставин цієї справи міністр надіслав у Кюнцлінген спеціальну комісію під проводом двох поліційних радників. Комісія встановила, що дані Більфінгера далеко не вичерпують дійсного стану справи. Проте, розслідування потягло за собою лише чотириденне ув’язнення у підслідчій в’язниці одного з штурмовиків. Начальник штандарту Клейн був переведений в інший штандарт замість кари. У керівній газеті Штутгарта про ці події повідомляли так: «Біля Мергентгейма шукали зброю серед певної частини населення. При цьому були допущені гідні осуду дії, внаслідок чого один із тих, що робили обшук, затриманий».
Він, Більфінгер, за своїм фахом юрист, – провадив далі Більфінгер. – Юрист з академічною освітою, палко любить свою справу. Йому не давало спокою те, що вчинки, які явно переступають чіткі параграфи імперського карного кодексу, все ж не караються. Він почав приглядатись до того, що робилось у районі між Мергентгеймом, Ротенбургом і Крайльзгеймом. Зібрати перевірений матеріал було нелегко, бо катовані жорстоко залякані, деякі з них майже до божевілля; їм самим, жінкам і дітям загрожували, що, коли вони пискнуть, їм кінець, і люди нікого не допускають до себе, бояться слово промовити, відмовляються щось розказати. Але Більфінгерові усе ж вдалося побачити й навіть допитати декого з поранених, говорити з очевидцями, урядовцями регулярної поліції, лікарями, які лікували потерпілих; він бачив фотознімки. Немає сумніву, що в цьому районі мало місце порушення суспільного ладу, організовані погроми, явне порушення громадянського миру.
У містечку Бюнцельзеє, наприклад, фашисти примусили тринадцять чоловіків-євреїв під стусанами й ударами пройти процесією по всіх вулицях; передній, тримаючи в руках прапор, мусив при цьому кричати: «Ми брехали, ми обманювали, ми зраджували батьківщину». Людям видирали волосся з бороди й на голові, нещадно били їх шпіцрутенами й гумовими кийками. У містечку Рейдельсгейм, поряд з іншими євреями, наці скалічили одного вчителя, від якого вони вимагали список фірм, що їх нібито бойкотують євреї; вони скалічили його так жахливо, що родич на прізвище Бінсвангер, який відвідав його ввечері, побачивши його рани, вмер від розриву серця.