Християнин лікар Штауп, який їх лікував, просив свого пацієнта звільнити його від обов’язку зберігати професійну таємницю, – він не хоче залишатись у Німеччині, хоче виїхати й розказати про все, що бачив.
У Вейсаху дев’ятьох найбільш поважних євреїв поставили в ратуші обличчям до стінки. Почався «допит». Коли хтось, відповідаючи на запитання, машинально повертав голову до запитуючого, його били по щоках. Серед «допитуваних» таким способом були два колишні офіцери-фронтовики, один із них втратив на фронті руку. Багато хто з християнського населення висловлював свій біль і своє обурення з приводу цих подій.
В Оберштеттині вмирала одна стара єврейка. Штурмовики забрали від ліжка вмираючої обох синів і вчинили в квартирі обшук, шукаючи зброю. Урядовець регулярної поліції, який був при тому, заявив, що він не бажає бути свідком таких ганебних вчинків. Унаслідок цього урядовець був усунутий з посади.
Оскільки вюртембурзька влада, – провадив далі Більфінгер, – обмежилась лише чотириденним арештом одного з штурмовиків і більш нікого, очевидно, не збиралась карати за погроми, то він і його дядя – президент сенату – вирушили в Берлін, заявити протест керівним діячам нового режиму. Але у відповідь на це тільки знизували плечима: «Революція вам не файв-о-клок», а коли вони наполягали далі, розмова набувала неприємного характеру. Взагалі зараз у Німеччині дуже скоса поглядають на приватних осіб, які втручаються в справу юстиції. Одного кандидата на судову посаду присудили до десяти місяців тюрми за те, що він, за офіційними даними, склав списки вбитих під час політичних сутичок. Нарешті, прихильник Більфінгера та його дяді попередив їх про необхідність спішно забиратись за кордон: їм загрожував превентивний арешт. «Превентивний арешт» – це адміністративний захід. Його вживають і для того, щоб зберегти суспільство від заарештованого, і для того, щоб вберегти заарештованого від суспільства, «від справедливого народного гніву», як кажуть нові владарі. Перший-ліпший начальник штурмовиків або таємної поліції має право робити цей превентивний арешт. До суду справа не передається, обвинувачення заарештованому не оголошується; ніякого оскарження, ніякого встановлення строків покарання, ніяких правозаступників. Заарештованих припроваджують у концентраційні табори. За змістом параграфа 362 Карного кодексу це мають бути виправні установи. Але концентраційні табори – суцільне царство штурмовиків, які не припускають втручання ніякої іншої влади. Штурмовиків вербують переважно серед безробітної молоді. Саме вони й повинні прищеплювати припровадженим у табори професорам, письменникам, юристам, міністрам, лідерам політичних партій «властивості, яких вимагає дух нового часу».
Про все це Більфінгер розповідав, сидячи на зеленому схилі на березі Луганського озера. Він розказував дуже детально, сухою канцелярською мовою, – він не був добрий оповідач. Його лагідна швабська говірка чудно контрастувала із змістом того, що він розповідав. Він сидів нерухомо у світло-сірому пальті і говорив майже цілу годину, не випускаючи жодної подробиці. Густав слухав. Він сидів незручно, в нього заніміли ноги, але він майже не змінював пози. Спочатку він нервово блимав очима, але потім його погляд спинився. Жодним словом не переривав він Більфінгера. Йому доводилось уже чути й жахливіші речі, але юридична об’єктивність, з якою Більфінгер описував криваві й брудні вчинки, робила їх конкретнішими, ніж інші розповіді. Густав слухав добре, пристрасно. Він вбирав у себе кожне слово співрозмовника. Ці слова цілком розчинялись у ньому, ставали почуттям, частиною його самого. Більфінгер розповідав повільно, рівно, без пауз.
До цього часу, – казав він, – він мав нагоду описувати лише окремі випадки. А ось так, цілком, суцільно, не вдаючись до обережних описових виразів, діловито, як і слід справжньому юристові, – він викладає все це вперше. Він дуже просить Густава правильно зрозуміти його. Його хвилює не наявність тих чи інших злочинів, а факт їх безкарності. Він, Більфінгер, німець з голови до ніг, він член «Сталевого шолому», але разом з тим він з голови до ніг юрист. Цілком зрозуміло, що серед шістдесяти п’яти мільйонів населення є насильники, є недоумки, але йому як німцеві соромно, що не-«культурність», не-«справедливість» оголошено як суть і норму нації і санкціоновано законодавством. Холоднокровно організовані погроми робітників і євреїв, зафіксоване законодавством антропологічне й зоологічне безглуздя, узаконений садизм – ось що його так хвилює. Він походить зі старовинної сім’ї юристів і вважає, що життя без правових норм втрачає свою цінність. Йому нема чого робити з правом, яке нові володарі запровадять замість римського і яке будується на принципі: людина не рівна людині, бо «чистий» німець – пан від народження, він самою природою поставлений вище за інших і підлягає суду за іншими правовими нормами, ніж німець «не чистий». Він, Більфінгер, при всьому бажанні не може визнати за закон постанови націоналістських «законодавців», бо одну частину цих законодавців слід було б, згідно з правовими нормами, які існують абсолютно в усіх культурних народів, кинути у в’язниці, як злочинців, а другу частину, згідно з експертизою найавторитетніших лікарів, замкнути в лікарню для божевільних. Людина, яка, за авторитетним вироком шведських суддів, не настільки нормальна, щоб мати право бути опікуном власної дитини, тим більше не годиться в опікуни тридцяти восьми мільйонів пруссаків. Німеччина перестала бути правовою державою. Він, Більфінгер, ні про що інше, крім цього, не може думати. Він вважає, що чисте німецьке повітря, кажучи грубо, смердить, зачумлене від усього, що відбулося, а ще більше від того, що за всі злочини ніхто не покараний як слід. Жити в такій країні він більше не може. Він знехтував всі свої перспективи в Німеччині і залишив її.