Хвиля набігає й відбігає, людські почуття й думки зникають, як хвиля. Але людині дано зробити неможливе можливим. В одну і ту саму хвилю не можна поринути двічі, а людина може. Вона каже: «Спинися, хвиле». Вона творчо зображує минуле у слові, у мармурі, у звуці.
Дехто народжує дітей, щоб продовжувати свій рід. Йому, Густавові, дано вміння передати іншим красу, яку він відчув. Він споглядач, сказав Фрішлін. Це великий обов’язок. Хіба не повинен він передати іншим жагуче обурення, яке він відчуває?
Прихід націонал-соціалістів до влади відбувається в супроводі таких огидних кривавих вчинків, які Європа вже багато століть вважала за неможливі. Але фашисти герметично замкнули Німеччину. Хто скаже хоч би пошепки німцям про те, що діється в їхній країні, того будуть переслідувати до третього покоління. Ніхто не бачив і навіть не чув про огидні речі, які відбуваються в країні – ні на Курфюрстендамі в Берліні, ні на Юнгфернштігу в Гамбурзі, ні на Гоештрасе в Кельні. Отже, – з тріумфом оголошують фашисти, – цих огидних подій взагалі не було; – як же не кричати про це в оглухлі вуха насильників Курфюрстендама, Юнгфернштіга, Гоештрасе, як же не ткнути в їх засліплі очі, щоб збудити нарешті їх почуття? Хіба погана та зброя, яку він підносить у цій боротьбі, – його гнів?
Наступного дня вранці Густав знов сидів сам на своїй лаві у кінці набережної. Як все дивно складається. Якби він не підписав того, можливо, зайвого, маніфесту, він би не сидів тут, не розмовляв з Більфінгером, був би, можливо, одним із тих сліпих, глухих, з закритим серцем і замкненими почуттями мешканців Курфюрстендама, Юнгфернштіга, Гоештрасе. Але випадок втягнув його у вир, а втім, можливо, що це й не випадок.
Ні, це не випадок. Фрішлін сказав про нього, що він «споглядач». Він знає, що розумів під цим Фрішлін. Діють лише ті, хто не має сумління. Тільки у «споглядача» є сумління. Він гордий з того, що Фрішлін назвав його «споглядачем».
Молодий Більфінгер документально зафіксував події, він надішле йому свої записки. Густав відчуває перед ними фізичний страх. Він відчуває страх від думки, що рукопис цей буде лежати в його кімнаті, в ящику маленького смішного письмового стола, в його номері. Внизу в ресторані буде грати музика, у залі танцюватимуть, у барі сидітимуть люди, вони питимуть, фліртуватимуть, а записки з холодним, моторошним описом жахливих фактів будуть лежати в ящику письмового стола.
Хоч би вже Йоганнес Коген був тут. До чорта важко справитись з усім цим самому. Густав уявляє собі смугляве, худе, розумне, глузливе обличчя друга. Він би добре познущався з Густава, коли б знав, на які високості підносився і в які прірви падав цієї ночі Густав. Добре, що Йоганнес приїздить сьогодні ввечері.
Він так заглибився у свої думки, що трохи здригнувся, коли почув:
– Галло, Оппенгейме.
Перед ним стояв Рудольф Вейнберг, власник великої фабрики предметів гігієни. Повний, елегантно зодягнений фабрикант попросив у Густава дозволу присісти до нього. Він вочевидь був радий зустрічі з Оппенгеймом. Загалом кажучи, він не любить, – пояснював він Густавові, – ходити більше десяти хвилин. Але від численних біженців, які протуркали йому вуха своїми скаргами, доводиться рятуватись на краю бульвару.
Крехкаючи, він опустився на лаву.
– Звичайно, можна співчувати їм, але яка користь від того, що своїм стогоном вони отруюють мені кілька днів відпочинку? Звичайно, справи погані, дуже погані в Німеччині. Але дайте фашистам як слід влаштуватись, і все налагодиться. Як тільки вони відчують, що твердо стоять при владі, вони переродяться. Так завжди буває. А на господарстві переворот не відбився погано. Без мітли сміття не виметеш. Звичайно, були жахливі речі. Проте, поклавши руку на серце, хіба ж усі ці моторошні історії не становлять винятку? І хіба зараз уже не покращало? Пройдіть зараз вулицями Берліна, і ви не помітите майже ніяких змін. Навіщо ж кричати «рятуйте»? Ці крикуни тільки дратують людей своїм галасом. Читаючи газети, можна подумати, що в Німеччині й по вулиці не можна пройти без того, щоб на тебе не напали. Я з цим не згодний.
Гріючись у сяйві теплого гірського сонечка, пишний пан Вайнберг похитував головою з приводу нерозумності світу.
– Гм! – сказав Густав задумливо, і на лобі його з’явились вертикальні зморшки. – Ви вважаєте, значить, що з фашистами можна порозумітись? Цікаво. Справді цікаво. А скажіть, пане Вейнберг, – провадив він жвавіше, – у вас, здається, є філія у Мюнхені. Як там? Чи бували ви останніми часами в Мюнхені?
– Так, – кивнув Вейнберг. – Я їхав сюди через Мюнхен.
– Чи не скажете ви мені в такому разі, – продовжував Густав люб’язним тоном, – як живе адвокат Міль? З нього зірвали піджак, потім йому підрізали штани так, що з-під них стирчали кальсони, і повісили на шию плакат з написом: «Я ніколи більше не буду вести процесів проти добрих націонал-соціалістів». У такому вигляді його повели центральними вулицями. Він був дуже побитий. Я бачив фото. А чи не знаєте ви, до речі, як ся має головний мюнхенський рабин? Вони вивели його поза місто, побили й напівроздягненого кинули там – на відстані більш ніж година путі від міста. Ніч була холодна. Чули ви щось про адвоката Альфреда Вольфа? Він викрив у чомусь одного свого колегу, християнина, і зібрав проти нього багато матеріалу. А тепер цей колега став міністром юстиції. Адвоката Альфреда Вольфа запровадили в концентраційний табір. Чи доводилось вам що-небудь чути про концентраційний табір, Вейнберг? У Німеччині існують зараз концентраційні табори – поки що їх є сорок три. Раджу вам принагідно оглянути такий табір. Скільки кілометрів до Оранієнбурга? Щось із тридцять, по-моєму. Колись, якщо ви на своїй машині поїдете прогулятись до моря, спиніться в Оранієнбурзі. Ви побачите там багато чого, не витративши на це особливих зусиль. Так от, адвокат Вольф був засланий у концентраційний табір Дахау. Це один з найгірших. «Хай буду я німим, о Боже правий, щоб не потрапити в Дахау», – моляться у Баварії. Але адвокат не був німий, і він у Дахау потрапив. Вольф багатий, і в нього великі зв’язки. Зв’язки були пущені в хід. Багато ним клопоталося. Сам фюрер клопотався про Вольфа перед міністром юстиції, але міністр юстиції безапеляційно заявив: «Ця людина належить мені». Так чи так, а через три дні до матері адвоката Вольфа з’явився поліцай і спитав, чи не мав її син хвороби серця. Мати подумала, що Вольф став удавати хворого, щоб добитись кращих умов.