– Так, так, – підтвердила вона, – в нього завжди було слабе серце.
– Саме через це, – сказав поліцай, – він тільки-но вмер.
Тіло Вольфа видали в запаяній труні, взявши розписку, скріплену присягою, що труну розкривати не будуть. Ви нічого про це не чули в Мюнхені, Вейнберг?
Фабрикант Вейнберг почав нервово соватися. Оппенгейм говорив досить голосно, а тут майже всі розуміли німецьку. Ах, так! Як він міг забути? Адже цей ідіот Оппенгейм сам себе скомпрометував і саме перед приходом фашистів до влади.
– Звичайно, звичайно, – погоджувався він. – Траплялись жахливі речі. Ніхто цього не відкидає. Я сам це казав. Але це було тільки в перші дні. Але тепер уряд натиснув на гальмо, запевняю вас. І антисемітський рух затихне, як тільки закордонні євреї перестануть галасувати на цілий світ. Мені це прекрасно відомо. Я розмовляв з найвпливовішими людьми. Фашисти з насолодою відмовилися б від цього пункту своєї програми. Але закордонні євреї не дають їм цього зробити. Вони і далі цькують, замість того, щоб перекинути золоті мости. Звіртесь на мене, Оппенгейм. Треба спростовувати перебільшення, цього вимагають наші загальні інтереси, і ваші в тому числі. А всі ці скарги тільки шкодять євреям, які залишились у Німеччині. Ви, нарешті, теж схочете повернутись додому.
Густав мовчав. Пан Вейнберг вирішив, що його аргументи справили на Густава враження, і спробував остаточно його переконати.
– А щодо адвоката Вольфа, – провадив він далі, – то це, звичайно, дуже сумний факт. Але, між нами кажучи, це був, напевне, огидний суб’єкт. Мені розказували про нього як про дуже несимпатичну людину.
– Можливо, – сказав Густав, – але знаєте, Вейнберг, симпатії й антипатії річ умовна. Можливо, наприклад, що й ви комусь не зовсім симпатичні. Але чи це була б, на вашу думку, звичайна річ, якби я вас через це кинув зараз в озеро…
Вейнберг підвівся.
– Ваш панічний настрій до певної міри пояснює вашу поведінку, – промовив він поважно. – Але запевняю вас цілком серйозно, Оппенгейм, що коли людина сама себе не компрометує, то їй мало що загрожує. Хочете вірте, хочете ні, але я особисто антисемітизму майже не відчув. Вірте мені, Оппенгейм, що незабаром і ви зможете повернутися до Німеччини. Ви побачите, що провідник міжнародного вагона, як і колись, буде дякувати вам за чайові, а шупо, що регулює вуличний рух, з такою ж чемністю, як і рік тому, відповість на запитання вашого шофера, як і куди проїхати.
– Ви маєте рацію, – відповів Густав. – Не треба бути вибагливим.
Коли Вейнберг пішов, Густав усе ще дивився прямо перед собою на радісний краєвид, а з лоба його не сходили вертикальні зморшки. Очі заморгали від нервовості дужче. Він останніми днями мало уваги приділяв спорту. Його велика голова похилилася, немов він щось шукав на землі. Балаканина пана Вейнберга схвилювала його дужче, ніж він сам собі признавався.