Багато людей робило так само, як пан Вейнберг. Вони їздили широкими вулицями берлінського Вестена, жили у своїх розкішних квартирах і не хотіли знати, що діється в інших районах міста, або навіть у підвалах їх власних будинків. Вони вважали, що в Німеччині панує спокій і порядок. Вони дуже сердились, коли їм говорили про сто тисяч ув’язнених у концентраційних таборах або про ті сорок мільйонів, яких загроза цього утримує від проявів незадоволення. Вони мовчали, вони ховали те, що знали, ховали так глибоко, що майже переставали самі в це вірити. Всі вони немов змовились, – і ті, що діяли, і ті, що страждали, – щоб по-дурному й нахабно фальсифікувати правду. «Вони розбили масштаби цивілізованого світу», – чітко пролунав в уяві Густава голос Більфінгера з його швабською вимовою, і він побачив чоловіка з жовтим метром, як він надписує: «2,5 метра».
Густав сидить, похмуро опустивши голову. Тихо ворушить щелепами. Можливо, що це марно, можливо, що це даремно, але треба говорити. Вони примушують арештованих ставати на ящик і, присідаючи, вигукувати: «Я марксистська свиня, зрадив свою батьківщину». Не можна ж жити і мовчки спостерігати, як вони грубо й нахабно фальсифікують правду.
У забутті він нерухомо дивився перед собою. Десь пробив годинник. Він машинально відрахував кількість ударів, але лише згодом це дійшло до його свідомості. Він відірвався від своїх думок. Звична година обіду давно минула. Він відчуває раптом, що голодний, і йде у свій готель. Твердою й швидкою ходою проходить він по бульвару. Глузує сам з себе. Що, власне, сталося з ним? Чого він хоче? Куди загнав себе? Хто він такий? Берлінський купець 1933 року, що цікавиться літературою і досить заможний. Через те, що він пихато і необачно поставив свій підпис під досить непотрібним документом, у нього були деякі неприємності. І через це йому хочеться стати пророком. Чого шукають заможні люди серед пророків? Так ось який зміст має вираз: «Саул серед пророків» – це значить, чого хоче багата людина серед пророків? Він, Густав, «споглядач», сказав Фрішлін. Через це і Більфінгер звернувся до нього. Вони, очевидно, вважають, що ця властивість накладає обов’язок. Дурниці. Романтично і несвоєчасно. А коли вже ви постійно відчуваєте в собі поривання до високого, пане доктор Оппенгейм, то беріться, будь ласка, до свого Лессінга. І панові доктору Фрішліну куди більш пасує займатись Лессінгом, аніж світовими проблемами. Викривати, кричати, баламутити світ – це призвання інших. І як тільки ви дійшли до цього, пане Оппенгейм? Хто доручив вам це?
Він пішов обідати. Пообідав добре і з апетитом. Разом з голодом зникли всі чудернацькі романтичні поривання. Він ліг, заснув, спав глибоко, без снів.
Його розбудив Більфінгер, що приніс документи. І колишнє збентеження повернулось. Він відразу ж, не втрачаючи ані хвилини, кинувся б читати документи. Він повинен всмоктати їх у себе до приїзду Йоганнеса Когена, щоб той не вніс розладу в його почуття.
Але Більфінгер перешкодив йому; Більфінгер не пішов, Більфінгер залишився. Доктор Оппенгейм, вислухавши його раз, мусив знов слухати його. Те, що знав доктор Більфінгер, однаково стосувалося їх обох.
І ось він сидить у кімнаті Густава, юрист Більфінгер, що палко любить свою юриспруденцію, дивиться на Густава крізь золоті окуляри і вимовляє сухі, округлі фрази.
– Споконвіку германці були схильні до того, щоб заміняти писане право авторитетом вождя. Ще під час римлян вони вважали, що право, обов’язкове для всіх, знижує честь особистості. І вони ненавиділи римлян не тому, що ті хотіли ввести в них римське право, а тому, що вони, германці, загалом ніякого права не бажали. Вони воліли, щоб суд над ними вершили відповідно до настрою володаря, в якого вони вірили, – а не за твердими параграфами закону, основаного на розумі. На нещастя, фюрер схвалює вбивство. Він привітав, мов своїх братів, кількох націонал-соціалістів, засуджених за звіряче вбивство робітника. Такі факти зміцнюють у народі думку, що важливий не судовий вирок, а лише «відповідне натхнення» вождя. А це приводить до того, що він, Більфінгер, бачив у Вюртемберзі.
Йому було нелегко, – додав він ще, – виїхати з Німеччини. Він залишив не тільки Німеччину, не тільки надії на блискучу кар’єру, надії дістати прекрасний маєток, яким його фамілія володіла понад сто років, – він залишив у Німеччині ще й дівчину, яку любив. Він запропонував їй на вибір – або приїхати до нього і розлучитись з Німеччиною, поки Німеччина стане знов правовою державою, або звільнити його від обов’язків.
Усе це Більфінгер виклав по-швабському сумно, детально і прямолінійно.