Слухаючи Більфінгера, Густав дивився на документи. Вони лежали, як він собі й уявляв, великим важким пакунком на гарненькому готельному письмовому столі. Як тільки зачинилися за Більфінгером двері, він кинувся до документів. Узяв їх, почав читати. Вони хвилювали так само, як і вчорашнє оповідання Більфінгера. Знов оживали сухі слова. Організований садизм, витончена, наскрізь продумана система знущань, бюрократичне знищення людської гідності, – все те, про що холодною канцелярською мовою розповідали документи, перетворювалося у свідомості Густава на рухливі картини. Вони виникали перед ним, вони фіксувались на жовтій плямі його ока. Документів було багато. Він читав уважно, не минаючи ані рядка, читав болісно й довго. Дві години минуло, поки він закінчив.
Важким машинальним рухом він відсунув шухляду, щоб сховати туди документи. Але шухляда була невелика, і там уже лежав пакунок листів. Він витяг їх. Це була кореспонденція, переслана йому з Берліна Фрішліном. Зверху лежала листівка, яку Густав продиктував на пам’ять у день свого п’ятдесятиріччя: «Нам дано працювати над справою, але не дано довершити її…» Його немов щось приголомшило. Він пригадав рейки на Бернському вокзалі – нитки між ним і Фрішліном, що без кінця розмотуються, та ніколи не обриваються; збагнув, що Більфінгер – вісник Фрішліна.
«Хто мені доручив?» – запитував він себе у затишку кілька годин тому.
Не відриваючись, дивився він на листівку. Фрішлін, своїм звичаєм, надрукував підпис на машинці і залишив місце для підпису рукою. Густав узяв ручку, проставив своє ім’я, поклав листівку на документи й акуратно все разом склав у шухляду.
Поклавши руки на скляну дошку смішного маленького письмового столика, Густав довго сидів, часто й болісно моргаючи очима.
Увечері він пішов на вокзал зустрічати Йоганнеса. Було ще дуже рано, поїзд спізнювався. Нарешті поїзд прийшов. Густав шукав жваве смагляве обличчя друга і вже готувався почути злий жарт, з яким той зустріне його. З вагонів виходило багато народу, серед них і знайомі. Було темно, перон слабо освітлений. Густав довго, але марно шукав Йоганнеса. Здивований і глибоко розчарований, повернувся він у готель. Може статися, що вони розминулись, і Йоганнес поїхав прямо в готель. Але і в готелі його не було. Йоганнес не приїхав.
Наступного дня теж не було. Густав телеграфував йому. Цілий день ждав відповіді. Відповіді не було. Другого дня прийшла телеграма: Йоганнес затриманий непередбаченими обставинами. Ріхард». Густав злякався. Ріхард – це був брат Йоганнеса. Що це за непередбачені обставини?
Через два дні Густав одержав лист без підпису, кинутий у Страсбурзі. Якийсь незнайомий, з доручення Ріхарда Когена, повідомляв, що в четвер фашисти забрали Йоганнеса. Його, певно, відрядили в концентраційний табір Герренштейн.
Щодо нього, – відповідав Густав Фрідріху Вільгельму Гутветтерові на його лист, – то він просить Гутветтера користуватись його бібліотекою, точніше сказати, її рештками, – за своїм бажанням. Але, на жаль, наскільки відомо Густавові, не він тепер хазяїн бібліотеки і не в нього треба питати дозволу нею користуватись. Якщо Гутветтерові вдасться одержати перепустку до бібліотеки на Максрегерштрасе, то нехай він подивиться, що там залишилось, чого не вистачає і, головне, нехай поцікавиться пошкодженими примірниками. У Німеччині, кажуть, зараз багато бібліотек у знівеченому стані; кажуть, що власники їх, які не втекли своєчасно за кордон, перебувають у такому ж стані.
Оскільки Гутветтер вже змалював у пишних словах образ «нової людини», чи не буде він такий ласкавий і чи не змалює тепер муки колишньої людини, якій доводиться без будь-якої провини розплачуватися за появу цієї нової «людини»?
Читаючи цього листа, Гутветтер тихо, лагідно похитував головою.
– Чого хоче наш друг? – здивовано сказав він Сибілі. – Звідки в нього цей знервований тон? Як він може вимагати, щоб мовою, яка пасує тільки до космічних явищ, я говорив про дрібні переживання окремих людей? Невже він справді хоче, щоб я, закликаний служити мембраною діонісійських переживань, відкидав їх тому, що в нашого друга Густава були якісь неприємності?
Фрідріх Вільгельм Гутветтер відчував нове піднесення. Він закономірно просувався обраним шляхом. Він, як робив це й здавна, оспівував зорю «нової людини», ближчої до природи, людини, що дає волю своїм первісним, диким інстинктам. І тільки його не вразило те, що історія реалізувала нарешті його поетичні маріння. Здивовані були і самі націонал-соціалісти, коли таке перо, як його, перейшло на їхній бік. Усі великі вчені й художники, за рідкими винятками, відвернулись від них. Яке щастя, що знайшовся відомий письменник, який їх визнав. Твори, які Гутветтер писав, не думаючи нічого поганого, у натхненні космічних почуттів, набули раптом величезного політичного значення. Уряд дав знак просурмити про великого поета. І про нього почали сурмити. Всі газети друкували його вислови, «проводирі» шанували його, він раптом зробився народним поетом. Далекий від дріб’язкової суєтності, він усе ж гордовито всміхався своєму шумному успіхові. Не відмовлявся він і відвідувати, як почесний гість, багато урочистих свят, влаштованих фашистськими міністрами. Його примітивне окате обличчя та незвичайне старомодне вбрання радувало душі фотографів. Він приймав свою славу з наївним задоволенням. «Так радіє доросла людина, дивлячись на дитячі забавки», – казав він своїм знайомим.