Він запропонував Сибілі йти з ним разом у цьому чудесному зльоті. Сибіла охоче, з властивою їй інтимною довірливістю, пішла з ним. Коли вона була з Густавом, вона поділяла його ліберальні погляди, і фашисти здавались їй неможливо дурними й незграбними. Але коли дивитися з погляду цього віку, може статися, мав рацію і Гутветтер. Вона мало цікавилася політичними справами. Вона не була пророком, як Гутветтер. Те, що для поета втілювалось в образ, для неї довго ще залишалось туманним. Із властивою їй жвавістю, холодком і дитячістю, вона глузувала з численних смішних і дурних становищ, у які потрапляли націонал-соціалісти, і Фрідріх Вільгельм Гутветтер від щирого серця сміявся разом з нею.
Але незабаром гутветтерівська всеосяжна наївність втратила для неї свою колишню принадність. Вона почала відчувати несмак і туманність його пишномовності. Його урочистий ліризм почав їй набридати. Вона вже навчилася від нього як літератора всього, чого тільки могла навчитись, їй набридло його завжди однакове дитяче захоплення її особою. Її тягло до Густава, до його лібералізму, до широких його поглядів. Густав умів коректно і дуже правильно оцінювати все, що було в ній гарного, і так само коректно відзначати те, що йому в ній не подобалось. Після абсолютного обожнювання Гутветтера вона ще більше потребувала цієї критичної приязні. Вона каялась у тому, що мало цікавилася справами Густава і мало підтримувала зв’язок з відданим Фрішліном.
Але з Густавом можна порозумітись. За час їх приязні вона не один раз була так зайнята собою, що він майже не існував для неї. Але ніколи він не примушував її розплачуватися за це. Звичайно, так буде й тепер. Після довгого мовчання вона телеграфувала йому, що її робота просунулась уперед і вона має тепер змогу приїхати до нього.
Ця телеграма застала Густава в такий момент, коли він найменше думав про Сибілу, Документи Більфінгера лежали в письмовому столі, а поговорити про них не було з ким. Йоганнес Коген був у концентраційному таборі, у фортеці Герренштейн у Саксонії. Заплющуючи очі, Густав уявляв собі: ось він присідає, стоячи на ящику, схудлий, чудний, його благородна голова виголена, на ній залишено волосся тільки у формі свастики; при кожному присіданні він вигукує: «Я, Йоганнес Коген, бридка свиня, зрадив свою батьківщину, як Іуда!» Це було жахливо. Йоганнес Коген у цих видіннях виглядав як паяц, як той славетний танцівник, що його Густав бачив у одній пантомімі; він підстрибував високо, гнучко і, опускаючись, повторював пронизливо, мов папуга, задану йому фразу. Густава це смішило, і сміх викликав біль. Болючіше, ніж будь-коли, переходив Густав від холодної розсудливості до палкого обурення обвинувача. І раптом телеграма від Сибіли, його маленької тоненької Сибіли. Ні, з нею він тепер не може бути. Про ці речі він з нею говорити не може, і він не може говорити ні про що інше, крім цих речей. Ще так недавно вона була йому дуже потрібна; але тоді вона трималась осторонь. Тепер нічого іншого не залишилось, як відсторонити її. Він зробив це дуже тихим і обережним жестом.
Але Сибіла не помітила ніякої обережності, вона побачила тільки відмову. Надувшись, як дитина, вона закопилила губи і протяжно, як дитина, почала плакати. Вона голосила невтримно, лежачи на животі, подушка стала зовсім мокра. Але потроху розчарування її перейшло в гнів. У Німеччині Густава вважали поза законом. Виявляти своє знайомство з ним було небезпечно, але Сибіла не ухилилась від цього. Вона хотіла поїхати до Густава, а він спокійним, погордливим жестом відкинув її дружбу. Він ніколи не спробував глибоко заглянути в її душу. Проте вона знала, що втратила його з власної вини, тому вона й обурювалася цим. Лист його залишився без відповіді.
Тепер вона більше не нудилась від старомодних залицянь Гутветтера. Скоро вони всюди почали з’являтись разом.