Того ранку, коли учень Бертольд Оппенгейм не з’явився до актового залу просити пробачення, учитель Фогельзанг був страшенно розлючений. Він запросив кореспондентів фашистської преси, зібрав педагогічну раду й учнів усієї гімназії, приготував гнівну промову, а цей єврейський хлопчисько мав нахабність просто втекти і позбавив його змоги відчути насолоду від високої своєї перемоги. До Оппенгейма подзвонили телефоном, і коли стало відомо, що Бертольд Оппенгейм смертельно захворів, на губах у Фогельзанга з’явилась лише зневажлива усмішка. Його не обдурити такими штучками.
– Не вірю, – проквакав він. – Цьому нахабному хлопцеві не вдасться під приводом фальшивої хвороби сховатись від кари за свій злочин.
Через три дні, коли «фальшива хвороба» закінчилась смертю учня Бертольда Оппенгейма, учні з великим обуренням згадали цю фразу. Тільки Фогельзанг увійшов у клас і почав говорити, знявся той глухий гуркіт, який у свій час примусив Шультеса, учителя гімназії кайзера Фрідріха, заплакати й одвернутись до стінки. Фогельзанг не одвернувся до стінки. Шрами його налились кров’ю; він дав собі слово остаточно знищити дух розпаду в цій гімназії.
Незабаром така нагода трапилась. Сльози викладача Шультеса не перешкодили йому стати міністром народної освіти. Бернд Фогельзанг, що протягом багатьох років добре знав Шультеса, в Берліні здружився з ним тісніше. До переходу його на службу в міністерство не було тепер ніяких перешкод.
Але перед тим він повинен навести порядок у гімназії королеви Луїзи. Він поставив собі це за мету з перших днів приїзду до Берліна. Справжній німець не кидає роботу незакінченою.
Насамперед справа Вернера Ріттерштега. Судове слідство, звичайно, давно припинене. Ріттерштег – визнаний проводир своїх однокласників, і педель Меллентін стає перед ним струнко майже так само, як перед самим Фогельзангом. Але безперечно, що успіхи його в літературі і в математиці незадовільні; за існуючими правилами його по суті не можна перевести в вищий клас, але Фогельзанг вважав, що в даному разі недоречно суворо додержуватися правил: не можна заганьбити героя Ріттерштега, залишивши його на другий рік. Справа не тільки в мертвому знанні – відстоював він Ріттерштега – прогалини у шкільному навчанні доповнюються високими моральними якостями. Але в цьому пункті Фогельзанг натрапив на крижаний опір Франсуа. Учень, що має «незадовільно» з двох основних предметів, не може перейти у вищий клас. Вперто і педантично ректор посилався на букву закону.
Дивлячись на цю впертість, Бернд Фогельзанг тільки всміхався своєю звичайною погордливою посмішкою. Для чого ж дана їм влада? Закон, який діяв за доби занепаду і ганьби Німеччини, для національної революції важить стільки ж, скільки павутиння для кулемета. Адже він, Фогельзанг, сам сидить біля важеля – і цілі бібліотеки колишніх законів перетворюються на макулатуру. Молодого героя хочуть заплутати у сітях найбезглуздіших законів, хочуть утруднити його кар’єру, його діяльність на користь нової Німеччини, і все це лише тому, що його шкільні знання не відповідають випадковим вимогам іспитів. Просто смішно, треба остаточно зломити цей злісний саботаж. І Бернд Фогельзанг підняв у міністерстві питання про те, щоб дозволити і в вищій, і в середній школі дуже полегшені іспити для осіб, які мають особливі заслуги в справі національного визволення. Міністерські радники, що відстали від доби, заперечували, бо внаслідок такого розпорядження доведеться, можливо, хворих довіряти лікарям, надійним щодо націоналістичного світогляду, але ненадійним з погляду лікарських знань. Проте патріотичне завзяття Фогельзанга легко усунуло міркування подібного роду.
Маючи потрібне розпорядження, Фогельзанг знов з’явився перед Франсуа. Лишалося розв’язати ще одне питання: його особисті суперечки з ректором. Цю справу він закінчить не менш переможно, ніж першу. Живучи в Тільзіті, він уявляв собі тріумф так: супротивник подоланий, а він із сталевою невблаганністю стоїть над ним, наступивши йому ногою на потилицю. У Берліні він пізнав інший тріумф, скромніший, але витонченіший. І ось, щоб відчути насолоду з такого тріумфу, він з’явився тепер у просторий ректорський кабінет. Він сидить більше по-цивільному, ніж по-військовому, перекинувши ногу на ногу, схрестивши руки, немов знявши свою невидиму шаблю. Майже привітна усмішка в’ється гадючкою під білявими вусиками, комірець став ще на два міліметри нижчий.
– Перед тим, як піти з цього учбового закладу, пане ректор, – починає він, і його квакаючий голос звучить майже зовсім непримушено, – мені хотілося б з’ясувати ще один пункт. У свій час ми не могли порозумітися з приводу того, чи доречно вивчати книжку «Моя боротьба» у середніх школах. Чи пам’ятаєте, пане ректор?