Франсуа потверджуючи киває. Його голубі очі серйозно, не вороже, навіть не без лагідності, оглядають Фогельзанга. А той передбачає насолоду рішучої перемоги над ворогом. Як скалка в серці, мучила його до цього думка, що він у свій час не знайшов гідної відповіді на зневагу книжки, яку він шанує. Франсуа заткнув йому тоді рот анекдотом про короля Сигізмунда, що поставив себе вище граматики. І тепер він приготував хоч і спізнілу, але влучну відповідь Франсуа.
– Дозвольте мені, – елегантно провадить він далі, – на уславлений анекдот про церковний собор у Констанці, що ви навели для іронічного порівняння фюрера з королем Сигізмундом, відповісти іншим анекдотом з церковної історії. На соборі в Кіпрі, – Фогельзанг промовляє повільно, підкреслюючи кожне слово, – якийсь єпископ навів слова Христа до хворого на подагру: «Візьми на плечі постіль свою і йди». Але свою «Krabbaton» (постіль), що було в тексті, здалося вченому князеві церкви, охочому до стилістичних тонкощів, занадто вульгарним, і він замінив його літературним «Skimpous» (ложе). Тут скочив святий Спиридон і крикнув: «Хіба ти кращий за того, хто сказав «Krabbaton», що соромишся повторити його слова?»
Франсуа уважно слухав. Справедливість була властива його характерові. Відповідь Фогельзанга була непогана, а для націонал-соціаліста навіть напрочуд вдала. Франсуа міркував про це мовчки.
Фогельзанг по-своєму зрозумів його мовчання. Він розчавив свого супротивника. Як він зігнувся, цей ворог! Він, побитий своєю найсильнішою зброєю, – словом. Фогельзангові, в його благодушному настрої, майже шкода Франсуа. Людина націоналістичного настрою може виявити великодушність, переконавшись, що коліно її притискує груди ворога. «Зачекай, брате, ти в мене ще потанцюєш», – думає Фогельзанг. Місяців на два, може статися, – а чому б і ні, – він ще залишить Франсуа на посаді ректора. Зрозуміла річ, під найсуворішим контролем, щоб позбавити його змоги отруювати юнацькі серця. Але насамперед він повинен, звичайно, покаятись. Бернд Фогельзанг мусить переконатись, що ворог розчавлений. Інакше він його не залишить на посаді. Ця людина мусить визнати свою поразку expressis verbis.
– Вам напевне відомо, – каже Фогельзанг, – що я буду керувати особистим столом у міністерстві народної освіти. Вас я знаю краще, ніж інших ваших колег. Але для рішення, яке мені доведеться, можливо, скоро ухвалити, мені важливо з’ясувати, як ви тепер ставитеся до спірного питання, що виникло між нами. Чи погоджуєтеся ви із святим Спиридоном з мого анекдота? Чи ви настоюєте, як і раніше, на вашому принципі, що учнів не слід знайомити з книжкою високого морального значення, якщо її мова здається вам не досить літературною?
Франсуа вважав, що Бернд Фогельзанг поводиться, по суті, пристойно. Він пропонує йому відстрочку ще на два-три місяці, а може й більше. Це привабливо. Але Франсуа знає, що однією цією жертвою Фогельзанг не задовольниться. Він вимагатиме щодалі більше. І кожного разу Франсуа буде стояти перед вибором: чи знов принижувати свою гідність, чи впадати в злидні. Кінець кінцем, він усе ж не витримає, і тоді його викинуть. Доля його вирішена наперед. У злидні, у пролетаріат, дедалі нижче й нижче буде він спускатись, його дітей чекає похмуре життя, його самого – похмура старість. Тепер йому пропонують коротку відстрочку. Він, Франсуа, повинен сплатити за неї дрібною поступкою. Він уже зробив чимало поступок. Останній раз у справі учня Оппенгейма. На дальші поступки він не піде. Поки що він залишається по цей бік межі, і від нього буде залежати, як йому перейти за неї – вклоняючись чи з піднесеною головою. Опинившись за межею, він, напевно, і внутрішньо опуститься, він досить старий, щоб знати, що незаможні позбавлені перспективи зберегти порядність. Так хоч межу перейти з піднесеною головою!
– З вашого боку дуже приємно, колего, – каже він, – що ви даєте до певної міри на мою волю: чи залишатись мені тут ще деякий час. – Він підводиться. Інстинктивно, немов шукаючи підтримки, він підходить до бюста Вольтера і спиняється біля нього. – Безперечно, що спокій і впевненість, пов’язані з цим кабінетом, варті тієї маленької інтелектуальної жертви, тієї sacrificium intellectus, якої ви вимагаєте від мене. Але бачте, колего, – Франсуа говорить підкреслено чемно, ледве помітно всміхаючись з-під густих вусів, – я не досить гнучкий, і в мені, напевне, занадто мало «північної хитрості», щоб піти на цю маленьку інтелектуальну жертву. Мені шкода, але я все ж наполягаю, що наш прямий обов’язок – навчити учнів гарної німецької мови. Існує стільки книжок високого морального значення, написаних гарною німецькою мовою, що ми можемо обійтись без моралі вашого фюрера. Канцлер він чи не канцлер, але читати книжку цього письменника справжня мука. Студіювання цієї книжки зіпсує мову юнацтва.