Він тиснув дедалі дужче. Вернер борсався з усіх сил, але не міг визволити руки, не міг зітхнути.
Раптом Гейнріх відпустив його, скочив геть з його спини.
– Вставай! – скомандував він.
Але Довгий Телепень лежав і не рухався.
– Вставай! – крикнув Гейнріх йому вдруге і ривком підняв його. – Ганчірка! – сказав він.
Вернер підвівся, жалюгідний, тремтячий, з подряпаним обличчям, весь у крові, з глибоким шрамом на весь лоб, з голови до ніг забруднений вогкою землею.
– Витирайся й ходімо! – наказав Гейнріх.
Своєю різкістю він прикривав почуття безпорадності й пригніченості, що опанувало його. Він хотів довести до кінця справу, але йому не вдалося.
– Ходім, – підганяв він Довгого Телепня і сам допоміг йому трохи почиститись. Підтримуючи, він повів його до машини.
Вони їхали додому мовчки. Біля першого ж трамвая Гейнріх висадив Вернера.
У чорному вольтерівському кріслі, у своїй квартирі на Фрідріх-Карлштрасе сидить Маркус Вольфсон. Вечеря була вбога – хліб, масло – тоненький шар масла. Фрау Вольфсон міцно тримає тепер у руках кожний пфенінг, якнайсуворіше контролює касу.
Сьогодні ввечері вона знов говорить про те, як на її думку слід чинити. Вона часто тепер про це розмовляє. Говорить дуже чітко, але неголосно. Немає потреби, щоб її чули у сусідній квартирі, у Царнке. Пан Вольфсон розуміє її, хоч би вона казала пошепки. Вона вже тисячі разів повторювала це. Треба забиратись звідси, треба тікати. Сусідки, хоч чоловіки майже всіх їх носять свастику, поки що розмовляють з нею – коли нікого близько немає. Але як тільки хто з’являється, як вони відразу обривають розмову. Фрау Гоппенгарт думає, що буде ще гірше. Всі одноголосно радять їй тікати. Але як і куди? На рахунку в банку у них 2674 марки. Якби її свого часу слухали, якби більш заощаджували, якби пан Вольфсон не розкошував так обстановкою, в них було б тепер чотири-п’ять тисяч марок. Ось, приміром, вольтерівське крісло. Звичайно, це була нагода, знахідка – меціє, вона погоджується з цим, але, коли в людини немає грошей, вона повинна вміти відмовитись і від меціє.
Пан Вольфсон не перериває її. Коли потрапиш у біду, жінки завжди чіпляються і завжди «вони усе наперед знали». Стара історія. Але не слід їй було б так жахливо перебільшувати. Чотири або п’ять тисяч марок! Ніколи в світі їм не нашкрябати такої суми. Єдина розкіш, яку він за все своє життя дозволив, – це його новий фасад. Але тоді становище було дещо краще. Тоді ще викидали людей тільки з вагонів, а не з країни.
Пан Вольфсон робить боязку спробу бути оптимістом. З «Німецьких меблів» він вилетів, це дійсно. Але чим він погано влаштувався тепер у пана Оппенгейма? Проте оптимізмові пана Вольфсона більше нема на що спиратися. Решта – це суцільна темрява. Фашистські місцеві комітети проводять проти нього цькування, пакувальник Гінкель вимагає, щоб пана Вольфсона виставили за двері. Пан Оппенгейм уже постраждав на цій справі. Пан Оппенгейм поводився дуже порядно, але чи довго він зможе відстоювати пана Вольфсона?
Припустімо, він його відстоїть, але життя однаково втратило будь-яку принаду. Якщо йому судилося так жити до кінця днів своїх, то краще вже відразу відкрутити газовий кран. З ферейну його, безперечно, виключать. Це тільки питання часу. Вони проти нього нічого не мають, але вимушені це зробити. Контракт на квартиру теж не буде поновлений. Маркус Вольфсон уже живе немов у домі, який мають зруйнувати, – квартира, так би мовити, хитається в нього під ногами. Вони безперечно знайдуть шляхи й засоби, щоб і до кінця контракту вселити в його квартиру пана Цілхова, шуряка пана Царнке.
По суті, тепер в усіх флігелях цього величезного дому живуть майже виключно пани Царнке. Справжній пан Царнке не утруднює себе тепер навіть загрозами щодо свого сусіда. Зустрічаючись з паном Вольфсоном, він лише підводить руку і вигукує: «Хайль Гітлер!», і пан Вольфсон мусить відповідати так само: «Хайль Гітлер!».
– Ви, здається, щось сказали, – глузує іноді пан Царнке, і пан Вольфсон вимушений повторювати: «Хайль Гітлер!».
А те, що доводиться чути навколо – і від колег у магазині, і від нечисленних єврейських знайомих, – примушує просто здригатися з жаху. Пан Вольфсон нічого не хоче слухати. Адже варто лише поділитись тим, що почув або самому вислухати яку-небудь історію, як цілком несподівано опинишся у концентраційному таборі. Марія теж приносить додому всякі історії, дуже погані історії, що їй розповідають потай знайомі її брата Моріца. Але пан Вольфсон одмахується, протестує, наказує Марії замовчати, він абсолютно не бажає слухати ці потворні вигадки, які можуть довести людину до в’язниці.