А втім наступної ночі було вже не так страшно. А третьої і четвертої ночі він спав глибоко й добре. Потім йому здалось, що пакувальник Гінкель якось скоса поглянув на нього. Цієї ночі його знов мучив страх, а наступної ночі було зовсім погано.
На третю ніч Маркус Вольфсон і його дружина рано лягли спати і дуже скоро поснули, а вони насправді прийшли. Маркус стояв худий і тремтячий в зім’ятій піжамі. Марія, не втрачаючи самовладання, клопоталася навколо нього, запитувала тих, що прийшли по Маркуса, що йому можна взяти з собою. Напосідала на чоловіка й приглушеним голосом скоромовкою нарікала:
– Я завжди казала, що треба тікати.
Пан Вольфсон зовсім розгубився. Вона примусила його вдягти новий костюм, бо він тепліший, дала йому з собою різні дрібні речі. Діти були перелякані. Поліцаї радили вкласти їх знову в ліжко. Вони були ввічливі, майже приязні. Це була регулярна поліція, не штурмовики. Коли в останню хвилину фрау Вольфсон усе ж таки розплакалась, вони сказали їй:
– Не турбуйтесь, пані, ваш чоловік скоро повернеться.
Фрау Вольфсон негайно вжила всіх заходів, щоб слова поліцаїв не залишились марною втіхою. По-перше, вона кинулась на Гертраудтенштрасе. Там вона зустріла дружню підтримку. Її переконали, що буде зроблено все можливе. Вона побігла до канцелярії єврейської громади. І там обіцяли допомогу. Вона повернулася в магазин. Мартін особисто її прийняв і сказав, що справу доручено фашистським адвокатам – це найдоцільніше. Як тільки стане відомо, яке обвинувачення поставлено перед Вольфсоном, він негайно її повідомить. Надвечір фрау Вольфсон ще раз забігла в магазин, наступного ранку знов, після обіду знов. Пан Оппенгейм терплячий, пан Брігер терплячий, і пан Гінце теж.
На третій день уже якісь новини. Щось цілком фантастичне: пана Вольфсона звинувачують в тому, що він брав участь у підпалі рейхстагу. Марія Вольфсон чекала всього. Може, Маркуса забрали за те, що він не доплатив трьох марок кравцеві за останній костюм. Може, хтось з колег по ферейну заявив, що Маркус шахраював, граючи в скат. Адже тепер всякий, кому не до душі якийсь єврей, може запроторити його у в’язницю. Але що Маркуса Вольфсона, її Маркуса, обвинувачували у підпалі рейхстагу – це її вразило. Всьому світові відомо, що пожежа влаштована паном президентом прусського кабінету міністрів. Божевільні вони, чи що, що звалюють тепер провину за цей злочин на її Маркуса, на Маркуса Вольфсона з Фрідріх-Карлштрасе. Останнє немовля з гітлерівської молоді – і те не повірить цьому. У нестямі вигукувала все це фрау Вольфсон у кабінеті Мартіна на Гертраудтенштрасе. Мартін Оппенгейм і пан Брігер, перелякані її голосінням, намагались її заспокоїти. Потворна абсурдність такого обвинувачення, – пояснювали вони їй, – тільки на користь панові Вольфсону, бо уряд мусить визнати, що, навіть учадівши від націоналістичних забав, не можна ні з того ні з сього обвинувачувати в такому злочині продавця Маркуса Вольфсона. Ніхто цьому не повірить.
Маркус Вольфсон сидів тим часом у своїй камері. Камера була світла й порожня. Але саме це світло у сполученні з безнадійно голою порожнечею робило камеру ще страшнішою. Він не мав ніякого уявлення про те, за що його посадили, а вони нічого йому не казали. Простирчати три дні в малесенькому приміщенні, весь час освітленому – вночі до камери проходило яскраве світло лампи з коридору, – три дні у цілковитій мовчанці і цілковитій самотності, – це було для балакучого пана Вольфсона, що любив товариство, найстрашнішою в світі мукою. Знов і знов ставив він запитання: за що? Але відповіді знайти не міг. Коли десь починали розмову про політику, він завжди був німий, як смажена риба. Коли повз нього проходили штурмовики, він старанно підносив руку, як стародавні римляни, і вигукував: «Хайль Гітлер!». Його музичні здібності були невеликі, і минуло багато часу, поки він навчився відрізняти пісню «Горст-Вессель» від схожих на неї матроських і портових пісень. А через це він, про всяк випадок, почувши десь схожу мелодію, вскакував і стояв струнко. У чому ж, Боже милосердний, його обвинувачують? Вони нічого йому не казали. Три доби вони примусили його сидіти в абсолютній самотності і мовчанні. Величезна сіра безнадійність сповнила його до краю. Якщо його колись і випустять, однаково він пропаща людина. Хто візьме тепер єврейського продавця, який побував у фашистській в’язниці? Нещасна Марія, – думав він. Чому вона не залишилась Міріам Еренрайх, замість того, щоб стати Марією Вольфсон? Вона сиділа б тепер у свого брата Моріца Еренрайха, дивилася б на якісь спортивні свята, мала б засоби існування, а десь удалині перед нею майоріли б верблюди і пальми. Але вона одружилась із зрадником батьківщини і народила дітей від хижого вовка. І навіщо він тільки поласився на новий фасад? Було б тепер зайвих п’ятдесят марок у банку. Щастя ще, що він не заплатив дантистові Шульце всіх грошей. Та що, чи не Шульце і подав скаргу на нього за несплачений залишок? Адже він двічі нагадував йому про це. І раптом Маркус Вольфсон відчуває голос підпилого Августа: «Тобі до чорта пощастить, якщо ми влітку приймемо тебе у свою компанію». Це просто підлота. Він найчастіше від усіх відраховував проценти з виграшу у касу ферейну, а тепер – будь ласка – на його гроші ці пани без нього будуть веселитись у день Вознесіння.