Поки думки пана Вольфсона кружляють навколо таких речей, він почуває себе ще так-сяк. Але бувають години, коли він нічого не відчуває, крім моторошного вбивчого страху. Вони, очевидно, мають намір вчинити з ним щось жахливе. Якби справа була пуста, його б давно вже допитали. Він пригадує промови «фюрера» по радіо про те, що вироки занадто м’які, що слід було б завести знов добрі старі методи – прилюдно вішати злочинців або сокирою відрубувати їм голови. Маркус Вольфсон уявляє собі, як його везуть на тачці до місця страти. Людина з сокирою буде певно у фраці. Ніколи в житті Маркус не доїде туди живим. Він до того двадцять разів помре від страху.
Він підспівує, щоб підбадьорити себе. Коли порушується тиша, йому стає легше. «Моаус цур ієшуосі», – співає він, – твердиня і скеля мого спасіння. Він співає не музично, але йому приємно співати. Велика розвага чути людський голос, хоч би свій власний. Він починає співати голосніше.
– Заткни горло, єврей! – гримає з-за дверей голос, і камера знов стає голою, світлою, німою.
Третій день сидить він тут. Він не голився, майже не вмивався, спітнілий, вуса його в безладді. Дарма що фасад новий, бравості на його обличчі й сліду немає. Він тупо дивиться в стінку. Його бистрі оченята давно увібрали в себе все, що тільки можна було побачити в цій камері.
На третій день його охоплює раптом безмежна лють, він встає. Випроставшись, він стоїть у своїй клітці, виставивши одну ногу. Прокурор тільки-но закінчив промову. Він казав, що обвинувачуваний Маркус Вольфсон – хижий вовк, який завинив у тому, що Німеччина програла війну, і в тому, що була інфляція, і що взагалі увесь німецький народ збанкрутував, а тому він, прокурор, пропонує покарати винного, відтяти йому голову. І ось слово має він, Маркус Вольфсон. І як йому однаково немає порятунку, він викладає суддям всю правду. «Це огидна брехня, милостиві панове, – каже він, – я добрий громадянин і платник податків. У мене було тільки одне бажання – жити спокійно: вдень обслуговувати покупців, увечері трохи пограти в скат, послухати радіо, посидіти у своїй квартирі, за яку я акуратно кожного першого вношу орендну платню. Продавати меблі це теж не якийсь ворожий державі акт. Не я завинив, панове судді. Завинили ті, що з фашистськими значками, всі ці пани Царнке, Цілхови і Кº. І хоч про це заборонено говорити, але все те, що про них кажуть, правда. Це вони підпалили рейхстаг і вони на ходу викидають людей з вагонів, а потім ставлять чоловіка у фраці відтинати голови порядним людям. Це кричуща підлота, милостиві панове. Так зводив свої рахунки з супротивниками пан Вольфсон. Але, на жаль, тільки у своїй уяві. Суддя, що нібито сидів проти нього в чорній мантії, у жабо і береті, мав великі здорові білі зуби й рудувато-світле волосся, і загалом це був пан Рюдігер Царнке.
На четвертий день Маркуса Вольфсона привели до справжнього судді. Щоправда, на ньому була не чорна мантія, а звичайний цивільний костюм. «Ринковий товар, – визначив пан Вольфсон. – Але крамнички на ринку найчастіше тримають євреї. Скоро там не буде в кого купувати й доведеться платити за костюм дорожче».
Його спитали, чи займався він політикою, які читав газети. По суті, допит був зовсім не страшний, і пан Вольфсон був навіть радий поговорити після такої довгої мовчанки. Де і як проводив він свої вечори, зокрема в другій половині лютого? – спитав слідчий суддя. У цей час пан Вольфсон уже не ходив у ферейн «Старі оселедці», і він відповів цілковиту правду, що всі вечори він проводив вдома.