– Всі? – перепитав слідчий. У нього був тоненький голосок і при кінці запитань він забирався подеколи дуже високо.
Вольфсон подумав.
– Так, усі, – підтвердив він.
Людина, що сиділа за друкарською машинкою, протоколювала відповіді Вольфсона.
– Значить, і вночі з 27 на 28 лютого ви теж були вдома? – спитав слідчий.
– Здається, – нерішуче сказав Вольфсон.
– Що ви робили цього вечора? – допитував слідчий.
Вольфсон напружено пригадував.
– При всьому бажанні не можу вам точно сказати. Звичайно ми вечеряємо, потім деякий час розмовляємо, потім я напевне читав газету і слухав радіо.
– Цього вечора, ви очевидно, робили все це надзвичайно тихо, – сказав слідчий.
Вольфсонові спала на думку неясна здогадка. Так, звичайно, Царнке, – ніхто більше, як Царнке. Царнке шпигував за ним. Але вони можуть причепитись до нього, коли він щось казав, а коли він нічого не казав, то й причепитись буде ні до чого Він ще раз напружує свою пам’ять: вночі з 27 на 28 лютого… а чорт! Таж 29 лютого його шуряк Моріс Еренрайх виїздив до Марселя, це було саме у вівторок. А напередодні ввечері вони відсвяткували проводи. Ну, звичайно, цього вечора його не було дома. І весь аж засвітившись, пан Вольфсон сказав слідчому:
– Вибачте, пане суддя. Ви маєте рацію. Цього вечора мене справді не було дома. Ми справляли проводи мого шуряка, пана Еренрайха. Він виїздив другого дня з вокзалу Фрідріхштрасе, і я не міг піти на вокзал. Ми були в «Лататті», чудесний шиночок на Оранієнштрасе. Маленький, але дуже пристойний. Там чудові сардельки, пане суддя. Це був улюблений шиночок мого шуряка.
– Так ви тепер запевняєте, що цього вечора ви були з вашим шуряком.
– Так, так, – підтвердив Вольфсон.
Все це було запротокольовано.
Знов запроваджений у камеру, він так і не знав, чого від нього хочуть. Але принаймні він міг певно сказати, що винуватці його арешту, – це не пакувальник Гінкель і не дантист Шульце. І від того, що винні були не вони, а пан Царнке – той самий Царнке, від якого він завжди сподівався найгірших підлот, – він відчув певне задоволення.
Фрау Вольфсон боязко здригнулась від різкого дзвінка – вона не чула кроків по сходах. Увійшли двоє чоловіків у коричневій формі. Але виявилось, що це пан Царнке, а з ним іще хтось.
Пан Царнке голосно заговорив. По суті, немає ніякої потреби просити пробачення, та, як людина статечна, він усе ж пояснює фрау Вольфсон, що управитель запропонував йому оглянути цю квартиру. Фрау Вольфсон не заперечує.
– Будь ласка, – каже вона.
Пан Царнке та його супутник, – це, звичайно, його шуряк, пан Цілхов, – оглядають квартиру. Фрау Вольфсон, стримуючись, мовчки стоїть біля дверей. Вона прекрасно знає, чого прийшли ці пани. Квартирка маленька, оглядати, по суті, нема чого, але обидва відвідувачі чомусь дуже довго не йдуть. На думку пана Царнке, в євреїв має бути брудно, занехаяно. Він здивований, що, правду кажучи, ця квартирка мало чим відрізняється від його квартири. Більш того, він змушений визнати, що площа використана тут вдаліше, а про таке велике крісло він уже давно мріяв. І сама фрау Вольфсон, опасиста рудувата блондинка, не така неохайна, як іноді буває фрау Царнке, коли її несподівано застукати. Пан Царнке – людина справедлива.
– У вас дуже чисто, – констатує він. – У цьому треба вам віддати справедливість, хоч ваш чоловік і зрадник батьківщини.
– Зрадник батьківщини! – повторює фрау Вольфсон. – Та чи при своєму ви розумі? – вона могла б сказати ще багато чого і виразно, і влучно. Але вона не дурна, а з того часу, як вони забрали її чоловіка, вона вдвоє порозумнішала. Вона знає, що помовчати завжди найрозумніше. Вона помітила, що і квартира, і вона сама справила на Царнке добре враження. Нехай собі лають її Маркуса, вона відмовить собі у насолоді відповісти як слід. Цить, цить! Вона не зіпсує доброго враження. Може статись, Царнке подобрішає.
Обидва відвідувачі загалом задоволені з усього. Є тільки одна досадна обставина, і шуряк пана Царнке спеціально спиняється на ній: це вогка пляма на стіні. Вони оглядають, як вона далеко зайшла. Ви дозволите? – ввічливо каже пан Царнке, – і піднімає трохи картину «Гра хвиль».
– Обурливо, як це занедбано! Між іншим, непогана картина.
Похвала картині викликає фрау Вольфсон на те, щоб виправдатись з приводу запущеності плями. Пан Краузе, каже вона, неодноразово обіцяв її чоловікові вжити заходів, але не виконав обіцянки, бо вони євреї.
– Так, так, – каже Царнке, – це зрозуміло. Та коли ми зажадаємо, буде, звичайно, інакше.
Він ще раз оглядає кімнату, залишається очевидно задоволений, каже «до побачення», і обоє йдуть, не так уже грюкаючи чобітьми, як на початку відвідин.