Другого дня у фрау Вольфсон був ще один відвідувач. Для зовнішнього боку її життя ці відвідини були певно не такі значні, як учорашні, але у внутрішньому її житті вони відіграли значну роль. Їй принесли пакет з синьою гербовою маркою другого міського суду південно-західного району Берліна. В пакеті був позов дантиста Шульца на суму 25 марок, що складається з решти заборгованості за лікування зубів, плюс судові витрати за стягнення зазначеної суми. Фрау Вольфсон спинила погляд на друкованому бланку, на якому машинкою проставлено було всього кілька слів і цифр. Значить, чоловік обдурив її. Він замовив собі місток за власні кошти, приховав від неї гроші. Прірва відкрилась перед очима бідної фрау Вольфсон. Людина, яка могла так безсовісно обдурити власну жінку, яка через пусте франтовство кидала гроші, що належать її дітям, здатна на все. Фрау Вольфсон не тямила себе. Може статись, він і справді таємно займався крамольною політикою, може, він і справді якимсь чином замішаний у пожежі рейхстагу. А дешевий комплект постільної білизни, який він їй подарував на Різдво, – це, мабуть, теж обман. Він заплатив, звичайно, значно дорожче, ніж сказав їй. Чому тепер вірити? Але сумніви фрау Вольфсон не перешкодили їй з тією самою енергією добиватись визволення її Маркуса.
Між тим позов дантиста Шульца викликав друге відвідування пана Царнке. У великому домі на Фрідріх-Карлштрасе не існувало таємниць. Усі негайно узнали, що фрау Вольфсон у скруті. Цю скруту перебільшували, плели плітки про візит судового виконавця. А вона мала лише взяти відповідну суму з банку. Пан Царнке, звичайно, теж дізнався про позов Шульца і з’явився. Він не підходив здалека. Майже напевне він або – що однаково – його шурин Цілхов займе цю квартиру. Буде шкода, коли фрау Вольфсон мало не задарма продасть кому-небудь частину меблів, яка так підходить до цієї квартири. Він ладен внести завдаток або навіть дещо сповна оплатити, надаючи фрау Вольфсон права до виїзду користуватись цими речами. Вона жінка акуратна і буде стежити за речами, хоч вони й належатимуть іншому. Фрау Вольфсон, щоб не розсердити пана Царнке, не сказала відразу «ні». Пан Царнке підкреслив також, що багато грошей вкласти в цю справу він не може: євреї і капіталісти висмоктали всі соки з Німеччини, і такі люди, як він і його шуряк, навряд чи можуть дозволити собі придбання подібних меблів.
Те, що євреї і капіталісти висмоктали з Німеччини всі соки – це була давня думка пана Царнке, але він сподівався, ще фюрер незабаром змінить усе це. Ця надія була головною причиною того, що пан Царнке пішов у штурмовики. Проте, ось уже три місяці без зміни. Панові Царнке увірвався терпець. Більше того, в його загоні всім увірвався терпець. У багатьох містах штурмовики бунтували. Фюрерові допомогли взяти владу, а тепер виявляється, що нові бонзи хазяйнують ще гірше, ніж ті, яких скинули. В кількох колишніх багатіїв відібрали майно. Але це майно не пішло на користь масам. Його поділили між собою інші багатії й фашистські вожді. Рейхспрезидентові мало було одного маєтку, – йому дали другий; голова прусського кабінету міністрів зробився багатієм, а голова правління великого страхового концерну зробився міністром господарства. І для цього вони так старались? Просто смішно.
Такі балачки точились у загоні пана Царнке. Як начальникові загону, йому слід було б донести про них, але він цього не зробив. Не робили цього й інші начальники загонів. Пан Царнке – почасти також через враження від квартири й особи фрау Вольфсон – почав взагалі переглядати свої політичні переконання. Коли з господарськими обіцянками фюрера справа стоїть так погано, то напевно і в інших пунктах його програми не все гаразд. Можливо, що в усьому завинили зовсім не євреї, і що війну затіяв зовсім не пан Вольфсон, а коли тієї ночі його не було дома, то, можливо, це ще не значить, що він брав участь у підпалі рейхстагу. Такі бунтівничі думки дедалі більш опановували просту душу начальника штурмового загону Рюдігера Царнке. А тому він не був особливо обурений, коли одного разу пан Вольфсон несподівано з’явився на Фрідріх-Карлштрасе. Трохи блідий, худіший, ніж звичайно, але загалом аж ніяк не пригнічений, не принижений.
Побачивши чоловіка в дверях, фрау Вольфсон почала бурхливо виявляти свою радість і не менш бурхливо – своє обурення з приводу страждань, що їх довелось ні за що ні про що зазнати її чоловікові. Вона зовсім не зважала на те, що її можуть почути в сусідній квартирі, і працьовито бігала з кімнати в кухню й назад. Найперше Маркус прийняв гарну ванну; потім фрау Вольфсон заходилась подавати їсти, залишивши відчиненими двері в кухню. Маркус сидів у великому вольтерівському кріслі, і вони голосно розмовляли. Він плавав у блаженстві. Яке величезне щастя – повернутись додому! Він сидів, дивився, слухав і майже не говорив.