Вона дивилась, як він з великим апетитом ковтав їжу, і навіть не дуже шкодувала, що все так дорого коштує. Висловити своє обвинувачення вона мала на думці згодом, коли він покінчить з їжею, але як це тривало занадто довго, вона не витримала, і коли він, докінчивши шніцель з яйцем, взявся до сиру, вона почала говорити про страшний обман, який він вчинив щодо неї і дітей.
Він слабо виправдувався і повільно з насолодою жував сир, почуваючись не дуже й винуватим.
Після всіх цих переживань він набув упевненості в собі. Він вирішив їхати в Палестину. Він був малий і слабого здоров’я. Але він, що міг витримати кілька тижнів у підслідчій в’язниці при фашистському режимі, та ще й бувши обвинувачуваним у підпалі рейхстагу, – безперечно зможе також подолати гебрейську мову і працювати на палестинських полях як селянин. Фрау Вольфсон просто висміювала його. Але Вольфсон залишався твердим і говорив про долю, читав Біблію, знайомився у читальні єврейської громади з літературою про Палестину. Забезпечивши себе рекомендаціями Мартіна Оппенгейма і Брігера, він ходив до сотень людей, щоб зібрати необхідну для від’їзду в Палестину суму грошей і підготовляв, хоч і не стрімголов, але все ж таки поспішно, свій від’їзд.
При цьому він не менш ретельно, ніж завжди, виконував свої обов’язки щодо фірми Оппенгеймів. Пакувальник Гінкель дивився на нього з ненавистю, але не без подиву, – як цій людині вдалось вирватися з фашистських пазурів? Пакувальник Гінкель примушений був визнати, що навіть націонал-соціалістський рух був, очевидно, занадто слабий, щоб боротись з таємним союзом євреїв цілого світу. Шістдесят п’ять мільйонів німців не могли прогнати з посади одного Маркуса Вольфсона.
Пан Вольфсон став мудрим. Він пригадував ночі, повні жаху, коли він у холодному поту лежав поруч фрау Вольфсон, пригадував кошмарні ночі в яскраво освітленій камері. Під впливом пережитого він подобрішав. Він не відчув навіть особливої радості, коли взнав, що пан Царнке і цілий його загін заарештовані; рейхсвер обеззброїв штурмовиків, і їх заслали в концентраційний табір. Звичайно, маленьке задоволення пан Вольфсон все ж таки відчував. Колись він уявляв собі, як він помститься на панові Царнке, а тепер сама доля покарала його значно жахливіше, ніж того бажав пан Вольфсон, бо коли у тюремній камері було так страшно, то можна собі уявити, що робилось у концентраційному таборі.
Пан Вольфсон не втішав себе видимим спокоєм і певністю свого становища. Не покладаючи рук готував він свій від’їзд, своє переселення під привітніші небеса. Якось, коли вже йому напевне обіцяли, що його клопотання про візу на в’їзд у Палестину буде задоволено, фрау Вольфсон розказала йому, що до неї сьогодні завітала фрау Царнке і просила, чи не можна щось зробити для її чоловіка. Він невинний, як немовля, а його запроторили в концентраційний табір; до того ж з допомоги, яку вона дістає, в неї беруть на його утримання, і вона одержує всього лише п’ятдесят дві марки; навіть за квартиру вона не може заплатити, доведеться, очевидно, віддати її шурякові пана Царнке. Пан Вольфсон приховав почуття перемоги, яке було готове його опанувати, похитав головою і сказав:
– Так, так, отаке воно життя.
А потім додав, що ніколи не можна критикувати урядових заходів, не ризикуючи собою. А втім, коли він буде вже по той бік кордону, він ладен розщедритись і надіслати фрау Царнке, як одноразову допомогу, половину палестинського фунта.
Жак Лавендель витяг один з опрісноків із старовинної багатоярусної срібної вази і розломив його надвоє. Він відкинувся на атласну подушку з вишиваними на ній золотом єврейськими буквами. Хрипким голосом читав він арамейською мовою:
– Це хліб вигнання, що його їли батьки наші у Єгипті. Хай прийде голодний і їсть з нами. Спраглий хай прийде і святкує з нами свято Пасхи. Цього року тут, а наступного в Єрусалимі. Цього року – як раби, наступного – як вільні люди.
Потім він повернувся до сина і сказав:
– Ну, Гейнріху, тепер твоя черга.
І Гейнріх так само прочитав старовинні запитання, які ставить цього вечора наймолодший з тих, що сидять біля столу:
– Чим відмінна ця ніч від усіх інших ночей?
Всі думали про Бертольда: коли б він був живий, він читав би тепер усі запитання, бо він був трохи молодший за Гейнріха.
Це був вечір 11 квітня, або, за єврейським літочисленням, 14 нісана, перший пасхальний вечір – сейдер. Із прадавніх часів вважали євреї цю ніч за святу. В цю ніч вони домашніми відправами та святковою вечерею відзначають спогад про звільнення з Єгипту і про пасхальну вечерю. Протягом тисячоліть цей спогад залишався для них живим. Бо, як мовиться у вечірній відправі, – «не тільки фараон повстав проти нас, а кожне століття повставали проти нас люди, щоб нас знищити, але Бог врятував нас». З дня п’ятдесятиріччя Густава сім’я Оппенгеймів не збиралась у такому повному складі, як цього пасхального вечора у будинку Жака Лавенделя біля Луганського озера. Йоахим Ранцов і Лізелотта теж були присутні. Всі сиділи навколо великого, по-святковому накритого столу. Посуд, уживаний при пасхальній відправі, становив найкращі екземпляри з колекції Жака Лавенделя. На столі стояла старовинна багатоярусна срібна ваза, різні маленькі срібні тарілочки, одна – з кісткою і рештками смаженого м’яса, друга – з листям салату, мисочка з пюре з яблук та горіхів. Стояли срібні келихи з вином: один дуже великий для Іллі-пророка, предтечі месії, на випадок, коли він, як треба було сподіватись, відвідає у пасхальну ніч цей будинок. Біля кожного прибора Жак Лавендель поклав книжечку з правилами пасхальної відправи «Аггаду». В нього було багато видань «Аггади», серед них дуже старовинні, з наївними ілюстраціями. Дивним, як і ці книжки, було й ціле свято, – пристрасним, наївним, радісним і сумним, сповненим високої гордості і високого смиренства; дитячі і найглибші символи розв’язували одні одних.