Слухаючи хрипкий голос Жака Лавенделя, що наспівував старовинні мотиви, – Густав перегортав свою «Аггаду», розглядаючи наївні ілюстрації. Фараон із застиглим обличчям і короною на голові сидів у ванні: здійснювалась перша з уславлених десяти кар єгіпетських – вода перетворювалась на кров. Потім фараон, з таким самим застиглим обличчям, сидів на троні, і навколо нього – друга з десяти кар – стрибали жаби. Перелічуючи десять кар, треба було, згадуючи кожну, обмочувати у вино палець, один за одним усі десять. Про власні муки згадували в цей вечір так само достатньо. На наївних ілюстраціях «Аггади» змальовані були євреї, що тягли під ударами батогів цеглу й глину для будування міст Пітона та Рамзеса. По суті, тодішнім євреям не було так уже погано: батоги в наглядачів були звичайні. Тепер євреїв б’ють гумовими кийками і шпіцрутенами, кажуть навіть, що підпалюють долоні й підошви. Раптом в уяві Густава знов виникла картина, що невідступно переслідувала його від того дня, коли він одержав ту телеграму: друг його Йоганнес Коген стоїть на ящику, чомусь ящик цей – трикутник з гострими ребрами. Йоганнес танцює, стоячи саме на ребрі ящика. Він по-чудернацькому присідав, підстрибував і знов присідав, як уславлений танцівник, якого Густав бачив колись у пантомімі. Йоганнес витягував при цьому руки і з кожним присіданням, мов папуга, вигукував: «Я єврейська свиня, зрадив свою батьківщину».
Густав зробив над собою зусилля, щоб повернутись до ілюстрацій у своїй «Аггаді».
Ось сидять вони, купка євреїв, біля довгого столу за вечірньою трапезою. Близько двох тисяч років святкують так євреї своє «визволення». Однак дарована їм воля дуже сумнівна. Коли вони молять Господа Бога вилити гнів свій на ворогів їхніх, та на знак своєї певної надії вони відчиняють двері, щоб і вороги знали, як твердо вони надіються. Проте обережні люди, як пан Вейнберг, приміром, посилають спочатку в коридор подивитись, чи не підслухує там хто.
Але, незважаючи ні на що, вони й далі вперто вірять у своє визволення. Ось уже майже дев’ятнадцять століть, як вони ставлять на стіл келих з вином для пророка, предтечі месії, ставлять вперто рік за роком, і наступного ранку діти розчаровано переконуються, що келих як був повний, так і залишився, що пророк знов не пив з нього: «Нам дано працювати над справою, але не дано довершити її».
Жак Лавендель скінчив першу частину відправи. Взялись до вечері. Перед вечерею вони розмовляли гебрейською або арамейською мовою про Єгипет, з якого Бог три тисячі років тому вивів євреїв, а тепер вони розмовляли німецькою мовою про німецьку країну, з якої євреїв ще ніхто не вивів на волю. Лише небагатьом пощастило втекти з країни жахів; інших просто не випускали, а коли давали комусь змогу виїхати, то накладали арешт на майно. Коли ж за кордоном розповідали про жахливі речі, що відбувались у Німеччинні, гнобителі користались з цього, як з приводу для ще лютішого переслідування тих, що залишились у Німеччині. Що ж робити? Мовчати, не піднімати цивілізований світ проти цього царства варварів? Ні, мовчати не можна! Всі, що зібрались тут за столом, згодні щодо цього. Бо однаково, є нагода чи немає, фашисти, певне, вирішили перекласти собі в кишеню майно євреїв, посісти їх посади, знищити їх самих. Не треба обдурювати себе. Треба повторювати всьому світові про те, що у теперішній Німеччині всі культуроненависницькі інстинкти прославляються, як чесноти, що мораль диких орд, які жили в пралісах, підноситься на височінь державної релігії. Але Оппенгейми – люди розумні, вони знають світ, знають його байдужість. У декого є майно в Німеччині, їм не хочеться його втратити, інші зацікавлені у військових постачаннях Німеччині, інші побоюються, що на зміну фашистів може прийти більшовизм. Гуманність і цивілізація – слабі аргументи проти цих міркувань. Щоб викликати світ на втручання, потрібні більш конкретні аргументи.