Мартін заговорив про свої плани. Йому хочеться в міру своїх скромних сил допомогти тому, щоб усе, що є доброго в Німеччині, пересадити на інший ґрунт. Його давно вже цікавив один архітектор – спеціаліст з інтер’єру – Бюркнер. Але меблева фірма Оппенгеймів у Берліні була непідходящим стартом для цього архітектора. Там Мартін не міг як слід його популяризувати. Тепер він збирається запросити його в Лондон, де Мартін хоче відкрити магазин для продажу речей, зроблених виключно за моделями Бюркнера. Великих прибутків Мартін не прагне. Та й для чого вони йому потрібні? Але ту чи іншу мету у житті людина мусить мати.
Ці слова Мартіна завдали Густавові майже фізичного болю. Траплялося, що він глузував з «гідності» Мартіна. А тепер його вразило, що Мартін скинув з себе цю броню. Раніше він ніколи не став би так багато розмовляти про своє становище, про свої плани, про свою мету. Та ще яка мета? З Німеччини беруть усе, що в ній було гарного, і пересаджують на закордонний ґрунт. Це занадто простий вихід зі становища, друже мій. А що сама Німеччина – нехай гине? Мартін і не розуміє, як йому добре. Біля нього сидить його Лізелотта. Обличчя у неї не таке ясне, як раніш. Довгі очі стали тьмяніші. І все ж, скільки в ній впевненості і спокою. Хоч де б оселився Мартін, а в Лізелотті він бере з собою шматок Німеччини. А таких, як Лізелотта, вірних, стійких німців, багато. Багато є Більфінгерів і Фрішлінів. І тепер ще Німеччина повна ними. Що ж їх – кинути напризволяще? У шухляді його письмового столу в номері лежать документи Більфінгера. Йоганнес Коген у концентраційному таборі, його «виправляють». Хто в Німеччині знає про всі ці речі? Хіба не треба їм про це розказати? Густав відчуває себе глибоко зв’язаним з братами, з усіма, хто сидить за цим столом. Вони всі дуже розумні. Він поважає всіх їх за здоровий глузд, якого в них більше, ніж у нього. Але зараз цей практичний розум здається йому занадто байдужим, застиглим. Той, хто, як він, відчув документи Більфінгера, пережив муки Йогеннеса Когена, той не може вже коритись наказам практичного розуму.
Вечеря скінчилась. Жак Лавендель став продовжувати відправу. Але він не був суворий і не сердився на тих своїх гостей, які в куточку провадили приглушеним голосом свою розмову.
Серед них була Гіна. Із заклопотаним виразом вона розповідала про свої труднощі. В неї був нелегкий вибір: чи Едгара супроводити в Париж, чи Рут у Палестину? Тепер вони провели свою дівчинку на пароплав. Дівчинка категорично запротестувала проти того, щоб мати їхала з нею в Палестину. Рут дуже незалежна і дуже розумна. Але як би вона не протестувала, вони обов’язково поїдуть у Палестину подивитись, чи добре вона там влаштувалась, нехай тільки Едгар налагодить свою лабораторію у Парижі.
Едгар не чує швидкої, безбарвної жінчиної мови. Він сидить біля столу, біля якого виспівує свої псалми Жак Лавендель, і перегортає свою «Аггаду». У дитинстві він вчився гебрейської мови, але досить поверхнево. З трудом розбирає він тепер слова і розкриває їх зміст за допомогою доданого перекладу. Він космополіт, він завжди висміював прагнення сіоністів воскресити мертву мову, а ось маленькому докторові Якобі доводиться тепер засісти за гебрейську мову, коли він хоче дістати змогу працювати в Палестині; інших можливостей Якобі не знає. У нього, Едгара, є багато можливостей, але вони дають йому мало радості. Він уже не молодий, за спиною тяжкий рік, перед ним нелегкі завдання.
Він розглядає наївні ілюстрації своєї «Аггади». Ось єгиптяни кидають у Ніл єврейських немовлят. Якими недосконалими засобами користувались тоді. Наші «єгиптяни» діють радикальніше. Всіх євреїв вони збираються стерилізувати, а разом з ними і соціалістів, і всіх інтелігентів. Множитись наперед мають лише фашисти, треба забезпечити себе від шкідливих елементів, які можуть наплювати їм у суп.